Зустрічний позов - це матеріально-правова самостійна вимога, яку відповідач, в рамках вже розглянутої в даний час судом цивільної або ж конкретної судової справи, пред'являє до позивача для розгляду.
У разі, якщо зустрічний позов судом прийнятий, то відповідач і позивач набувають ще одні права та обов'язки відповідно позивача і відповідача по зустрічному позову.
«Відповідач, який заявляє зустрічний позов, по суті, набуває плюс до статусу ініціюючої сторони в правовому первісному конфлікті становище сторони, яка ініціює другий правовий конфлікт».
У літературі, в принципі, вважається цілком припустимим пред'явлення такого позову відповідачем до третьої особи, що заявляє свої вимоги на сам предмет спору, якщо заявлені вимоги 3-ьої особи раніше були спрямовані проти відповідача, але однозначної позиції у правозастосовчій практиці з даного питання поки не склалося.
Зустрічний позов необхідно розглядати в ролі одного з найбільш ефективних способів захисту своїх прав відповідачем у цивільному (або арбітражному) процесі.
З історії
Як передбачається, інститут зустрічного позову зустрічався ще в давньогрецькому процесуальному праві.
Наприклад, у римському праві, зокрема класичного періоду, а також посткласичних, цей інститут (лат. actio contraria, який протиставлявся латинському actio directa - тобто первісним позовом) зміг отримати подальший розвиток.
Наприклад, системі римського права вже були відомі такі різновиди зустрічних позовів, як:
- Actio depositi contraria - це зустрічний позов зберігача про відшкодування збитків до поклажодавця, якщо предмет, прийнятий на зберігання, заподіяв зберігачу якусь певну шкоду;
- Actio commodati contraria - це зустрічний позов позичальника, спрямований до позикодавця, що зобов'язує виконати договір позики;
- Actio tutelae contraria - це зустрічний позов до підопічного опікуна про відшкодування понесених витрат на опіку і тих збитків, які були викликані опікою;
- і цілий ряд інших.
Сам інститут зустрічного позову відомий був візантійському праву, європейському законодавству періоду Середньовіччя, а також Відродження та Нового часу.
А от у російському праві такий інститут зустрічного позову виявляється найбільш виразно, починаючи ще з Судебника 1550 р., а також Стоглава, хоча ніяк не можна виключати, що він фактично існував набагато раніше.
У повній відповідності з прийнятим у 1864 році Статутом цивільного судочинства, цей позов, який підлягає розгляду мировим суддею, розбирається суддею, якому був пред'явлений первісний позов (стаття 38); якщо зустрічний позов, який нерозривно пов'язаний разом з першим позовом, по своїй вартості не підлягає компетенції мирового судді, то сам суддя у себе припиняє провадження справи, в тому числі, надає всім, хто судиться, розібратися вже в окружному суді (стаття 39).
Також, зустрічним позовом присвячувалися і певні норми Статуту цивільного судочинства, цілий ряд інших законоположень імператорської Росії.
Наприклад, в ЦПК РРФСР 1923 такий позов лише одного разу згадується - у примітці до статті 81 цього кодексу: «Всі недоліки в зустрічній позовній заяві повинні бути усунені не пізніше призначеного дня для слухання справи; в іншому випадку, в даному процесі зустрічний пред'явлений позов не розглядається».
У ЦПК РРФСР 1964 фактично інститут зустрічного позову був чітко врегульований, по-перше, 131 і 132 ст.ст. цього кодексу.
