Директор та художній керівник Рівненського музично- драматичного театру Володимир ПЕТРІВ
Відкриття театрального сезону в Рівному — це той момент, коли зала не вміщає глядачів. Вони сидять на сходах і стоять у проходах: тільки б нічого не пропустити! Цієї бурштинової осені рівненські театрали відкриють сезон незабутнім гоголівським «Ревізором» у постановці лауреата Шевченківської премії Анатолія Дзекуна. А далі… Що ж, власне кажучи, далі? І не лише, сказати б, «на картинці» перед глядачем, а й за лаштунками, у становленні талановитого колективу, в розвитку театрального мистецтва в Україні?
Про це говоримо з народним артистом України лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка актором і водночас директором та художнім керівником Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру Володимиром ПЕТРІВИМ.
— Володимире Юліановичу, ви — директор, художній керівник і водночас талановитий актор. Не знаю, чи є ще такий феномен в Україні — був хіба що світлої пам’яті Богдан Ступка. Але ж це суцільні перевтілення: сьогодні ти відповідаєш за кожен гвіздок у театрі, а завтра вже виходиш на сповідь перед глядачем…
— Упевнений, що в кожному театрі є свій Ступка, треба тільки його побачити і вчасно підтримати. До речі, з Богданом Сильвестровичем, який був, є і, переконаний, ще довго буде асоціюватися з обличчям українського театру в світі, мені поталанило зніматися в кіно.
А щодо поєднань та перевтілень… У рівненському театрі я з 1985-го, а, так би мовити, в шкурі директора та художнього керівника — з 1997-го, ось уже 15 років. Мене це не обтяжує: навпаки, жити стає дедалі цікавіше, прагнення до вдосконалення самого себе і колективу, який зрісся в єдиний міцний кулак, не зникає.
На цих 12 тисячах квадратних метрів театру мені болить усе! Мене важко обдурити: сказати, приміром, що на створення декорації пішло 2 квадратних метри дошки, якщо насправді використали метр. Бо все це вмію створити власними руками: треба паяти мікросхему — попаяю, зробити меблі — зроблю. Це від батька, який був добрим господарем, а ще — чудовим майстром лозоплетіння…
Хоч п'єси ірландського автора Матріна Мак-Донаха йдуть нині по всьому світу, в Україні до нього ще не звертався жоден театр. Крім рівненського. Тут 12 листопада можна пдивитися «Каліку з острова Інішмаан». Фото Анатолія МІЗЕРНОГО
— Звідки і як ви прийшли до театру?
— Народився й ріс на Івано-Франківщині, у простій селянській родині. У хаті все було заставлене лозою — з того значною мірою виживала сім’я. Я ж був дуже збиточним хлопцем, і, звісно, та лоза частенько «ходила» по мені. То я придумав „ноу-хау”: почав підкладати собі в штани ватні підстилки, газети (сміється).
Закінчив педучилище у Кременці на Тернопіллі, там і захопився молодіжним театром. Щоправда, в нашому самодіяльному театрі зробив кілька постановок відомий режисер В’ячеслав Спєсівцев, який керував театром на Красній Прєсні, — й мені дісталися там ролі.
Отримав направлення на роботу педагогом до Фастова на Київщину. Але вже твердо вирішив вступати до театрального інституту. Батькам про це не сказав: мовляв, поїхав до дядька. А сам потрапив на прийом аж до заступника міністра освіти: його прізвища вже не пам’ятаю, зате звали його так, як і мене, — Володимир Юліанович. І прошу в нього відкріплення: дуже, кажу, хочу вступати до театрального. Мій тезка прийняв соломонове рішення: дозволив складати вступні іспити і в разі успіху продовжувати навчання.
Документи в театральному в мене приймала майбутній викладач акторського мистецтва Валентина Зимня, яка чомусь мене запам’ятала. Бо далі все було, як у детективі: я не прийшов на іспит з акторської майстерності — переплутав час з іншою групою. Отож повернули мені документи, та й спускаюся, похнюпившись, із Ярославового Валу. Аж назустріч — Валентина Зимня. Взяла вона, як зараз пам’ятаю, ті документи й незабаром винесла проставлену оцінку — 4. Це був несподіваний карт-бланш: усі інші іспити я склав успішно. І якби не моя друга мама Валентина Зимня, я не став би актором. Спочатку вона змінила мою долю своєю людяністю, а потім — професійністю: розгледіла в мені маленьку театральну іскорку і допомогла їй розгорітися.
— А що ж батьки?
— У мене є ще двоє старших братів. Один — моряк, другий — залізничник. То я, за логікою батьків, мав би стати або автомобілістом, або ж пілотом — піти щонайменше в авіаційний. Від мого вибору батьки не були в захопленні. А я їм кажу: «Все виходить, як у тій казці: було у батьків три сини. Двоє мудрих, а третій артист». Але ж в українських казок, як правило, щасливий фінал. І вони змирилися…
У Києві мав підвищену стипендію — 45 рублів і ще три роботи: столярував у своєму гуртожитку за 40 рублів на місяць, чергував уночі в музичній школі за 70 рублів і в кінотеатрі «Комсомолець України» писав гуашшю афіші — це ще 100 рублів. Тож не лише себе утримував, а й купував та передавав додому ліки для батька.
— А далі — Рівне? Ви «невиїзний»?
— Та хіба від добра шукають добра? Пропонували й високі адміністративні посади в інших, більших областях, і акторські — у столиці. Ще й сьогодні можна, як мовиться, змінити амплуа. Але Рівне — це вже щось рідне й близьке, тут живе моя сім’я, мій син Юліан: він, до речі, народився на день Юліана, 4 липня, «дочекавшись» батька з Німеччини. Тому, самі розумієте, їздимо ми чимало: і в Україні, й за кордоном. Та лише в Рівному є той найбільш щирий і вдячний глядач, якого боюся втратити, до якого, незважаючи на попередні заслуги, щоразу йду, неначе на сповідь… Щасливий, що наша старенька куліса завжди пахне театральним порохом!
— А поряд — Берестечко, про яке створила свою поетичну однойменну містерію Ліна Костенко. Ви наважилися поставити її і… перемогли: виконавець головної ролі Богдана Хмельницького Володимир Петрів та режисер Анатолій Дзекун отримали в 2008 році за «Берестечко» Шевченківську премію. Такої самореалізації чи, якщо хочете, творчого апогею досягає не кожен.
— Творчого апогею… Вдало сказано. Мені часто кажуть: вершина майстерності. А я відповідаю: «З вершини шлях тільки вниз». Тому не сприймаю визначення «вершина акторської майстерності». Не втомлююся вчитися і завжди прагну бути кращим: вчуся у студентів (торік у Рівному вперше набрав 14 студентів, котрі, гадаю, ростимуть у нашому театрі), у своєї доньки і в сина.
Прислухаюся до мудрого слова Ліни Костенко: маю справжнє щастя спілкуватися з нею. Можу говорити з Ліною Василівною годину й щоразу отримую позитивний творчий заряд. Це вона порадила: «Якщо хочеш залишитися собою, покинь політику». І я зробив це, щоб бути корисним не лише і не стільки собі, а насамперед людям. Звання, титули — це все умовно: я ж не прокидаюся щоранку, сказати б, на цих лаврах. Прокидаюся з думкою про те, як зреалізувати свою нову мрію. Ось, приміром, поставили ми п’єсу ірландського автора Мартіна Мак-Донаха «Каліка з острова Інішмаан». Він — виходець з ірландських островів, його п’єси йдуть нині по всьому світу, але в Україні до нього ще не звертався жоден театр. А тепер хочемо полетіти на ті острови, ведемо переговори з Посольством Великої Британії. Тому хоч би яким іменитим ти був учора, завтра знову починаєш усе з чистого аркуша: так, як і в журналістиці.
— До слова, саме ви були режисером журналістської вистави «Пошились у дурні»: мої колеги самовіддано грали на сцені задля того, щоб допомогти діткам, яких спіткала чи не найтяжча недуга — рак. Ви разом зібрали для них понад 100 тисяч гривень…
— Так, і я з того щасливий. Знаю, що цим проектом уже зацікавилися журналісти з Донецька. Але думаю про інше: хто б створив проект для нас, для підтримки самого театру? Чомусь частенько пригадую слова матері Терези: «Моя усмішка — це ковдра, за якою ховається величезний біль».
Так інколи і в мене виходить. У глядацькій залі ремонту не було вже майже три десятиліття — дуже хочеться її оновити! Маємо такий старенький автобус, на якому вже наче й несолідно десь виїжджати, — але ж відремонтували і вперто гастролюємо! Світлова, звукова апаратура — все це розвивається дуже динамічно і теж потребує постійного оновлення.
— Це камінь у город держави?
— Чудово розумію, що у держави на все не вистачає коштів. Але, з іншого боку, вже й не пам’ятаю, коли нас, директорів театрів, запрошували у рідне міністерство: хоча б схему розвитку театрального мистецтва в областях ми повинні знати. Якщо її немає, зберіть нас і скажіть: «Живіть хто як може!» Нині маємо повну строкатість у всьому: один обласний театр сплачує земельний податок, інший — ні, місцеві збори теж різні. Врешті, чому актор у Рівному отримує нижчу зарплату, ніж його колега в Миколаєві? Переконаний: у міністерстві всього цього достеменно не знають. Тому дуже хочу, щоб Савік Шустер зібрав театралів, запросив гуманітарного віце-прем’єр-міністра, міністра культури — і ми відверто, щоб почула вся країна, поговорили про наші перспективи.
Адже мета у театралів шляхетна — зробити світ хоч на йоту кращим. Зможемо закласти це в підсвідомість молоді — неодмінно наблизимося до мети, пошкодуємо на це ресурсів — самі ж собі й дорікатимемо. Тому сподіваємося на увагу влади (місцева влада, до слова, робить для нас багато) та на Божу підтримку.
Усе інше в нас є: репертуар, талановиті актори, розумні глядачі, разом з якими ми можемо не просто робити театр, — нам під силу змінити цей інколи несправедливий, але все одно прекрасний світ!
— Змінити світ? А чи потрібно задля цього змінитися самому?
— Змінитися самому — це, сказати б, внутрішня потреба душі. Раніше я міг прийти додому після прем’єри о 5-й ранку: дружина зі мною два дні не розмовляє, а я ще й чекаю, що вона попросить у мене пробачення. А тепер мені легко просити пробачення: у дружини, у колег, якщо я помилявся. І людина змінюється просто-таки на очах. Упевнений: щирістю й правдою можна «роззброїти» кожного.
Інна ОМЕЛЯНЧУК, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ПЕТРІВ. Народився 1962 року в селі Старий Мартинів на Івано-Франківщині. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого та Українську академію державного управління при Президентові України. У Рівненському музично-драматичному театрі спершу почав працювати як драматичний актор, а з 1997 року — директор, художній керівник. Знімався у фільмах «Ще до війни», «Вир», «Купальські бувалиці», «Україна у вогні» та інших.
