Дітлашня у дворі мого будинку використовує її на повну. Із пагорба на санчатах і лижах катається. А ближче до музичної школи зробили ковзанку. Тож веселий дитячий лемент чути звідти до пізнього вечора.
А ось уранці… Такий самий гучний крик і зойки, але вже дорослих, лунають майже з усіх тротуарів, особливо з тих, що закінчуються перехрестями. Причина банальна: снігу в нашому районі майже не чистять. Від зупинки транспорту метрів на 50 поодкидали — на тому й усе. А як далі людям до будинків діставатися — чомусь місцевих комунальників не турбує зовсім.
Та сказати хочу про один наземний пішохідний перехід. З одного його боку — вже згадана мною музична школа. З другого — соціальний заклад для самотніх людей похилого віку. Отже, діти й літні люди долають його в обидва напрямки тисячі разів на день. Тож не дивина, що навіть у мороз сніг під ногами плавиться і тут же замерзає на лід, який починається вже за кілька метрів від самого переходу. Тому наближаючись до нього, люди зважають не на рух транспорту (світлофор, зауважу, тут чомусь не передбачений), а дивляться собі під ноги, щоб не впасти.
Здолати цю коротку, від сили 20-метрову відстань дуже складно. Куди там Суворову, який свого часу переходив Альпи! Спочатку слід доковзатися до проїжджої частини. Потім якось примудритися не втрапити під колеса автівок, рух яких тут вельми інтенсивний. А діставшись іншого боку, знову стати на лід і ковзатися далі. Циркові артисти, підозрюю, позаздрили б спритності моїх сусідів.
Із завмиранням серця щоранку спостерігаю, як долають ці «Альпи» молоді мами з візочками. І навіть сльози навернулися на очі, коли з балкона якось побачила, як на підході до перехрестя впав і розтягнувся на весь зріст сивий дідусь, на диво і щастя не вдарившись головою. Заледве піднявся, з останніх сил спираючись на ціпок. Добре, що в той час із музичної школи виходили діти — допомогли старенькому зібрати речі, що випали із сумки, та обтрусити сніг з одягу.
І це в той час, як Інтернет рясніє повідомленнями про те, скільки тонн снігу вивезено з Києва та як наші браві комунальники працюють не за страх, а за совість, 24 години на добу розчищаючи тротуари від льоду, дбаючи про безпеку киян і гостей столиці.
Але де ж вони, ті відповідальні працівники, і де ті вулиці? Хоч знаю, де. На Печерську, біля владних будівель, і справді все почищено: ні тобі снігу, ні льоду, крокуй сміливо. І щодня там можна побачити людей із лопатами, ломами і навіть за кермом невеличких снігозбиральних тракторців. Ось і порівнюю, і замислююся дорогою з дому на роботу і назад: чи то у печерських двірників зарплати більші, чи совість, а чи наглядають за ними пильніше безпосередньо з вікон владних кабінетів.
