70 років тому почалося визволення української землі від гітлерівських окупантів
Вольт ДУБОВдля «Урядового кур’єра»
Розгром ворога під Сталінградом поклав початок докорінному перелому як у ході Великої Вітчизняної, так і Другої світової війни, став видатною воєнно-політичною подією. Влітку 1942 року німецько-фашистська вояччина розгорнула наступ із метою виходу до нафтових районів Кавказу, родючих земель Кубані та нижньої Волги. На Сталінградському напрямку у запеклих боях війська Сталінградського і Південно-Східного фронтів у взаємодії з Донським фронтом вимотали противника, відстояли місто і створили передумови для переходу у контрнаступ. Битва тривала 200 днів і ночей: оборонна з 17 липня 1942-го, наступальна — з 19 листопада 1942 року до 2 лютого 1943-го. Було оточено 330 тисяч гітлерівських військ (22 дивізії і 160 окремих частин), узято в полон 91 тисячу. У битві на Волзі з боку радянського командування виявилися нові риси стратегічного та оперативного воєнного мистецтва, які знайшли свій розвиток у подальших наступальних операціях. Перелом відбувся і в роботі всього радянського тилу, народне господарство, воєнна економіка вже могли забезпечувати фронт всім необхідним для боротьби з ворогом.
Війська під командуванням Миколи Ватутіна форсують Дніпро. Фото надане автором
Курська битва
Гітлерівська армія влітку 1943 року була ще міцною силою, спроможною витримати тривалу напружену боротьбу. Використовуючи сприятливу ситуацію, що склалася на Курському виступі, ворог зосередив тут значні сили і намагався здійснити наступ, але у виснажливих боях був розгромлений. Величезний танковий бій, що розгорнувся, не мав собі рівних у воєнній історії. В Курській битві, яка тривала 50 днів, брали участь понад 4 мільйони осіб, 13 тисяч танків і самохідних гармат, 12 тисяч літаків тощо. Частиною цієї битви стала Бєлгородсько-Харківська операція, проведена Воронезьким і Степовим фронтами, війська яких просунулися на захід до 140 кілометрів, звільнивши Бєлгород (5 серпня) і Харків (23 серпня, вдруге). Наступальна стратегія гітлерівців остаточно зазнала краху.
Форсування Дніпра
Наступні операції радянських військ у серпні—грудні зі звільнення Лівобережної України, Донбасу і форсування Дніпра, а також завдання визволення України покладали на війська п’яти фронтів: Центральний (командуючий К. Рокосовський), Воронезький (М. Ватутін), Степовий (І. Конєв), Південно-Західний (Р. Малиновський) і Південний (Ф. Толбухін). У жовтні фронти було перейменовано відповідно у Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські. Координацію бойових дій здійснювали маршали Радянського Союзу Г. Жуков і О. Василевський.
Форсування з ходу такого водного рубежу, як Дніпро, — річ надзвичайно складна. Командування, військові ради, штаби фронтів і армій розгорнули напружену підготовку, незважаючи на те, що після Курської битви всі частини перебували у безперервному стрімкому русі. Підтягували табельні і збирали підручні переправні засоби, всі бійці навчалися користуватися ними, а сапери — наводити переправи під вогнем противника. Відпрацьовували методи управління військами при форсуванні. Заздалегідь добирали можливі місця наведення переправ. Зокрема, за спогадами І. Конєва, було використане зручне для форсування місце у Переволочній, що на північ від Дніпропетровська, де колись переправлялися шведський король Карл XII з гетьманом Мазепою, втікаючи після поразки під Полтавою у 1709 році. А ділянка форсування річки Ворскли збіглася з місцем переправи російської армії на чолі з Петром І перед цією битвою.
Центральні, військові газети поряд з оперативними матеріалами висвітлювали історію боротьби українського народу за Дніпро. В них працювали відомі письменники К. Симонов, М. Шолохов, О. Толстой, І. Еренбург, М. Бажан, О. Корнійчук, В. Василевська, П. Тичина та інші. У ті дні була популярною «Пісня про Дніпро» на слова Є. Долматовського, учасника бойових дій в Україні 1941 року, яку бійці співали на привалах, у землянках. Вона нагадувала про мирне життя, розтоптане ворогом.
Важливу роль відіграла директива ставки верховного головнокомандування «Про швидке і рішуче форсування рік і нагородження особового складу військ за успішне форсування водних перешкод», а 10 жовтня 1943 року було засновано орден Богдана Хмельницького. Все це сприяло піднесенню наступального духу військ.
У 1943 році значно зміцнів і поширився партизанський рух, який перетворився у всенародну боротьбу проти фашистських загарбників. Українські партизанські з’єднання і загони, чисельність яких становила понад 300 тисяч, тісно взаємодіяли з частинами Радянської армії. Вони, виконуючи бойове завдання, захопили й утримували до підходу наших військ 25 переправ через Десну, Дніпро, Прип’ять.
Німецьке командування, перейшовши до оборони, вчепилося за Дніпро, як за рятівне коло. Створили на високому правому березі, який сам по собі був серйозною природною перешкодою, потужну багатосмугову оборону, основну частину «Східного валу». Гітлер нахвалявся: «Швидше Дніпро потече у зворотному напрямі, ніж росіяни подолають його». Проте радянські війська у жовтні—листопаді на 700-кілометровому фронті від Лоєва до Азовського моря підійшли до Дніпра і захопили понад 20 плацдармів на його правому березі. Такого монолітного та одночасного наступу німецько-фашистські війська ще ніколи не зазнавали. Вирішальні бойові дії розгорнулися на Київському напрямку, у смузі дій 1-го Українського фронту. До початку наступу за короткий термін на Лютізькому плацдармі, що на 15—20 кілометрів північніше Києва, були зосереджені війська, підвезені боєприпаси, пальне, продовольство, медикаменти, все необхідне для наступу. Генерал армії М. Ватутін на світанку 3 листопада перебував на спостережному пункті у Нових Петрівцях, звідки був широкий огляд і можливість керувати боєм на значну оперативну глибину. Через раптовий потужний удар 38-ї (командуючий К. Москаленко), 60-ї (І. Черняховський) і 3-ї гвардійської танкової (П. Рибалко) армій за підтримки авіації 2-ї повітряної армії (С. Красовський) було прорвано ворожу оборону. У ході запеклих боїв вранці 6 листопада Київ повністю звільнено від фашистських окупантів. Звільнено від ворога також багато інших міст, зокрема Кременчук, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Житомир.
У Київській операції особливо виявився талант Ватутіна як воєначальника. Г. Жуков писав, що він був чудовий штабіст, володів здатністю коротко і ясно висловлювати свої думки, чітко ставити завдання. Війська під командуванням Ватутіна билися в Сталінградській, Курській битвах, брали участь у визволенні Лівобережної України, провели Київські наступальну і оборонну, Житомирсько-Бердичівську, Корсунь-Шевченківську та інші операції. Микола Федорович був тяжко поранений під час пересування у смузі фронту, помер 15 квітня 1944 року у Києві, де в парку на Печерську на його могилі встановлено пам’ятник з написом: «Генералові Ватутіну від українського народу».
У битві за Дніпро радянські воїни, охоплені єдиним поривом, виявили масовий героїзм, відвагу, військову майстерність. За подвиги на берегах Славутича і за визволення Києва удостоєно звання Героя Радянського Союзу 2569 фронтовиків.
Країна відроджується
Центральні радянські і партійні органи республіки, незважаючи на бойові дії і окупацію, продовжували функціонувати, організовуючи боротьбу українського народу проти фашистських загарбників. Вони кілька разів змінювали місце розташування, пересувалися на схід — до Харкова, Ворошиловграда (Луганська), Саратова, Москви, а потім у зворотному напрямі. У січні 1944-го повернулися до Києва.
Керівні партійні, радянські і господарські кадри республіки з перших днів, відповідно до вимог воєнного часу, були розставлені на різні ділянки фронту і тилу. Наприклад, М. Хрущов, перебуваючи на посаді Першого секретаря ЦК КП(б)У, входив до військових рад Південно-Західного, Сталінградського, Південно-Східного, Південного, Воронезького, 1-го Українського фронтів. Голова РНК УРСР Л. Корнієць був членом військових рад Південного, Північно-Кавказького, Воронезького фронтів, військ Чорноморської групи, входив до складу нелегального ЦК КП(б)У, створеного у 1942 році для організації і керівництва партизанським рухом і підпільною боротьбою в тилу ворога. Голова Одеського облвиконкому, майбутній голова уряду УРСР Н. Кальченко, будучи членом військових рад ряду армій, а з осені 1943 року — 1-го Українського фронту, брав участь у багатьох воєнних операціях, в тому числі з форсування Дніпра і визволення Києва, відповідав за матеріально-технічне забезпечення військ. Секретар ЦК КП(б)У, колишній та майбутній голова уряду України Д. Коротченко був членом нелегального ЦК КП(б)У, одним з організаторів партизанського руху і підпільної роботи. Зокрема навесні 1943 року перебував понад 2,5 місяця в тилу ворога у партизанських районах. Разом із начальником Українського штабу партизанського руху Т. Строкачем надавав допомогу в розгортанні активних бойових дій у тилу ворога, координації їх з наступаючими радянськими частинами.
У міру того, як звільнялася територія України, відразу відновлювалася діяльність органів радянської влади. Наприкінці січня 1943-го голова РНК Л. Корнієць і голова Президії ВР УРСР М. Гречуха прибули разом із військами у визволені райони Ворошиловградської області. Органи влади організовували виконання першочергових завдань із відродження зруйнованого господарства і налагодження життя населення. Вживали заходи для забезпечення людей житлом, паливом, продовольством, повернення пограбованого майна, відновлення роботи промислових і комунальних підприємств, відкриття шкіл, лікувальних закладів, проведення сільськогосподарських робіт тощо. РНК і ЦК КП(б)У видали підписані Корнійцем і Хрущовим постанови про відбудову вугільних шахт Донбасу (15 лютого), залізничних шляхів Північно-Донецької і Південної залізниць (11 вересня), Ново-Краматорського заводу (30 вересня), відновлення електростанцій (15 листопада), про стан збирання врожаю і заготовки сільгосппродуктів (29 жовтня), забезпечення міст і промислових центрів продовольством (4 листопада), про постачання населення Києва (17 листопада) та інші.
