Ткацтво з природних матеріалів на Рівненщині зберегли й активно відроджують
На Поліссі добре знають, що таке серпанок — це виткана на спеціальному верстаті легка й прозора тканина з льону. А ось технікою її виготовлення навіть тут володіє не кожна жінка. Село Крупове Дубровицького району зберегло свій одвічний серпанковий колорит — його тут тчуть і старі, й малі.
Серпанкове село
Яких тільки речей із серпанку не побачиш у музеї, що розташований у місцевій школі! Є вбрання, що його носили наші прабабусі, яке разом із заслуженим майстром народної творчості України Уляною Кот побувало й за океаном. Не продала Уляна Петрівна американцям цих власноруч створених речей, бо вирішила, що як експонати скромного шкільного музею вони «зроблять» незмірно більше. Не розкрила й секрету створення серпанку, хоч і пропонували за нього солідні гроші. Натомість відкрила у рідному селі «серпанкову» дитячу студію, а згодом заняття в ній продовжили інші майстри народної творчості — Ніна Рабчевська, Ніна Дем’янець та їхні діти.
— Та ось проблема: створювати наш поліський серпанок уже немає з чого, — каже Ніна Рабчевська. — Всі запаси льоноволокна, які мали в бабусиних скринях, уже виткали, тепер намагаємося працювати з бавовною — а це вже, знаєте, не той серпанок.
Вовна, коноплі і лише потім льон — саме в такій хронологічній послідовності змінювалися прядильні волокна в Україні.
— Перша ж згадка про серпанок сягає 1632 року, її залишив французький мандрівник, який побував у древньому Дубні. Він пише, що жінки тут були одягнені в прозорий саморобний одяг із… шовку. В тодішній Франції, яка стала законодавицею моди значно пізніше, такого не носили. Тобто на землях історичної Волині серпанок був і шовковий, — каже кандидат історичних наук Володимир Дзьобак. — А вже пізніше його змінив льон — поліський шовк.
Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу. Подібний і сьогодні є в Круповому, в селах Зарічненського та Сарненського районів.
І не лише в музеях. Старі верстати ще активно працюють у селянських хатах, неначе прагнучи довести: доки є народні умільці, ми не загубимося в уламках субкультур, і в ХХІ столітті будемо автентичними і неповторними. Бо ткацтво — чи не найдавніший елемент національної культури українського народу, справді народне мистецтво з багатовіковою історією.
— Рушники, килимки, настільники, — все це виготовляють у нас і сьогодні. Найчастіше — не на продаж (хоча й жити з чогось треба!), а на подарунок чи, скажімо, для колориту власної оселі. Це, як правило, святкові речі, які є предметом гордості, їх передають із покоління в покоління, — каже жителька Зарічненського району Валентина Дороніна. — Лише зрідка річ можуть продати.
Якось у селі Нобель і сама зустріла жінку, якій за тканий килимок поляки, що відпочивали на озері, заплатили 500 доларів — так уже припала їм до душі ця унікальна річ.
Викладач Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну Олена Жолоб допомагає радивилівцям у підготовці до грандіозного дійства — фестивалю ткацтва. Фото автора
Донька ткалі вже не тче
А чи передається з покоління в покоління саме ткацьке ремесло?
— На жаль, про системний підхід тут говорити не доводиться, — розставляє акценти завідуюча відділом етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею заслужений працівник культури України Алла Українець. — За винятком хіба що згаданого села Крупового у нас немає яскравих династій ткаль. Чомусь нерозривний зв’язок поколінь перервався саме на Поліссі, де раніше ткала кожна жінка. Адже тут, на традиційно бідній території, люди самі себе годували й одягали. Дівчата пряли нитки з 10 років, а ткали — з 16-17.
Ще у 20-40-ві роки минулого століття люди на півночі Рівненщини переважно на ткацьких верстатах виготовляли для дому практично все. Південна Волинь була більш розвиненою економічно, тому там домоткані тканини в одязі зникли у 20-х роках минулого століття. Вбрання почали купувати на ярмарках, а вдома виготовляли хіба що рушники та настільники. Звісно, ткацтво в тому вигляді, як воно існувало завжди, на Поліссі ще збереглося. Хоча його хранителів дедалі менше, та вони не викидають ткацькі верстати. Продовжують цю справу, як правило, не діти ткаль, а справжні ентузіасти.
На півдні Рівненської області, на своїй малій батьківщині, її активно відроджує Володимир Дзьобак, спрямовуючи на це немалі інтелектуальні, фізичні зусилля та кошти. Ткацтво — це важка виснажлива праця. Там, де воно перетворилося на промисел, ткали навіть чоловіки — у пропорції 50 на 50. Недарма в народі навіть прислів’я з’явилося: «З ткача не буде багача».
Радивилівці кидають виклик
Щоправда, сьогодні, як на мене, настав час посперечатися з цією народною мудрістю. Принаймні, вже згаданий Володимир Дзьобак, який народився й виріс у селі Срібне Радивилівського району, намагається це зробити.
— Свій родовід знаю до 1696 року, досліджували його разом з батьками, — каже він. — Наші предки зокрема розвивали бортництво, були бондарями, шевцями, ткалями. Ось я і кажу батькам: добре було б відродити на цій території ткацтво — щоб і наші онуки та правнуки зберегли його. На що батько зітхнув: «Сьогодні це вже нереально». Для мене та відповідь стала стимулом до роботи — вирішив довести і батькам, і собі, що це реально. Ткацтво в ХХІ столітті може стати тією родзинкою, яка здатна зацікавити туристів і давати людям не лише моральне задоволення, а й шматок хліба. Подібну філософію поділяє заступник голови облдержадміністрації Олексій Губанов, який заглибився в проблему на рівні справжнього професіонала і всіляко сприяє нашим зусиллям.
Тож три роки тому кинули клич про купівлю старих тканих речей та знарядь ткацького виробництва і вже зібрали з Рівненської та сусідньої Волинської областей доволі пристойну колекцію. Замовили у майстрів копії австрійських верстатів 1911—1913 років. І, звісно ж, підшукали дівчат, які просто-таки загорілися бажанням створювати унікальні старовинні речі на новій модерновій базі. А ось льон Дзьобак возить з Італії та Франції (як тільки в Україні різко зменшилися посіви льону, французи, італійці, бельгійці істотно збільшили площі під цією культурою).
— Починали ми з найпростішого: щось знаходили в книжках, про інше розпитували у фахівців — Алли Українець із Рівного та Надії Горак зі Львова, спочатку ткали просте широке полотно з льону, — розповідає молода ткаля Мар’яна Олійник, яка мала аж дві роботи, але змінила їх ось на цю, творчу і неповторну.
І ще жодного разу не пошкодувала. Тепер, коли вона з подругами створила вже чимало тканих речей, відтворила за малесенькими фрагментами старовинний жіночий одяг Південної Волині й навіть виготовила серпанковий костюм, можна впевнено сказати: ткацтву на цій території жити! Як тільки дівчата збираються на гостину, вони неодмінно й самі вдягають свій одяг. Так робили їхні прабабусі!
ПРЯМА МОВА
Олексій ГУБАНОВ, заступник голови облдержадміністрації:
— Рівненщина втілює мандрівний проект «Волинь туристична», який об’єднує п’ять областей, що складають територію колишньої Великої Волині. Історичних пам’яток, до яких пролягають туристські маршрути, тут цілком вистачає. Але в ці маршрути треба вдихнути життя, тобто показати туристам ремесла. Якщо люди підуть до конкретного гончаря чи ткалі, це буде сприяти збуту автентичних речей і стане базою для робочих місць. Зрештою, це інвестиції в майбутнє. Без народних промислів, без можливості для людей доторкнутися до них власними руками на розвиток туристичного потенціалу краю годі сподіватися.
ДУМКА
«Автентичні речі нині в ціні у всьому світі»
Володимир ДЗЬОБАК, кандидат історичних наук:
— Стільки фізичної сили, як раніше, наші верстати вже не потребують. Але для ткалі потрібен математичний склад розуму та посидючість. Ми створили майстерню-музей та навчально-методичний центр із розвитку ткацтва тут, на нашій базі, навчили ткати школярок, провели фестиваль ткацтва, у древній Пересопниці. Але маємо ще багато задумів. Це проект «Еко, Етно 50 плюс» — хочемо безкоштовно навчити ткацтва людей, яким за 50, і в такий спосіб допомогти їм реалізуватися на ринку праці. Тобто в перспективі це буде 200 центрів ткацтва на всій історичній Волині. У липні у Радивилові та на «Козацьких могилах», де в ці дні вшановуватимуть героїв битви під Берестечком, проведемо ще один фестиваль: розгорнемо середньовічне місто із ремісничими цехами. Для дітей тут діятимуть майстер-класи з ткання, плетіння, малювання — адже зазвичай у Пляшеву в ці дні приїздять сім’ями.
Думаю, після фестивалю ми будемо мати немало замовлень. Автентичні речі нині в ціні у всьому світі. А для українців це та родзинка, котра триматиме їх на плаву, хоч би яким шляхом пішла Україна. Не секрет, що в промисловості великі світові корпорації поглинають менші. А цей народний капітал у нас ніхто ніколи не забере.
