15 лютого — день вшанування учасників бойових дій на території інших держав
Того року в Москві панувала атмосфера гостинності, миру і дружби. Однак деякі країни — США, ФРН, Японія та інші відмовилися від участі в Олімпіаді, протестуючи проти вторгнення радянських військ в Афганістан. У той час, як на хвилі безтурботності пропливав над трибунами «Ласковый Миша», у країну в цинкових трунах поверталися солдати. Сьогодні, більш ніж через три десятки літ, історики, військові, політики та й самі учасники тих подій дають їм неоднозначну оцінку.
Жовтяниця чи стрілянина?
Директор інституту «Чернігівагропроект» Петро Пекур щороку разом з колишніми «афганцями» приходить до пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам, який височить в обласному центрі. За усе життя пропрацював міліціонером, а в Афганістан потрапив майже одразу після закінчення Олімпіади, під час якої патрулював вулиці Києва. Тоді знайомі з Міністерства внутрішніх справ натякнули: буде, мовляв, незабаром набір з наших лав. Ніхто зі співробітників не рвався, а він зауважив: «Я б поїхав!» Його, що називається, спіймали на слові.
10 днів навчань неподалік Ташкента, а далі — Кабул. Перші дні новоприбулі проходили акліматизацію: вдень 50 градусів спеки, вночі — в бушлаті та ватних штанях холодно. У воді — палички гепатиту. «Старожили» розповідали: траплялося, що молоді солдати, аби не загинути в бою, обирали жовтяницю: нап’ються води, захворіють, і їх відправляють додому на лікування.
Не дивно, що весь особовий склад елітної 103-ї Вітебської десантної дивізії зустрічав новоприбулих у військовій формі з такою радістю. Вони думали, що то заміна. «Було велике розчарування, коли довідалися, що ми самі по собі», — пригадує Петро Пекур.
Сильніший за страх — обов’язок
Коли вперше опинилися на полі бою, підтвердилися здогадки щодо своєї ролі в цій країні: вони потрапили у саме пекло громадянської війни.
«Було страшно, — не заперечує співрозмовник. — Але діватися нікуди: є завдання — треба виконувати. У перші моменти серце гупає, а потім уже не зважаєш на нього, бо починає спрацьовувати те, чого навчали: з-за каменя не можна вискакувати двічі в один і той самий бік, весь час змінювати місце дислокації. Думати про страх ніколи, а вже потім, після бою, коли бачиш убитих, поранених — уже в грудях стискається: міг би бути на їхньому місці».
Петрові Петровичу не забути операцію, під час якої загинули всі її учасники — понад сотня хлопців, окрім одного юнака з Прибалтики. Йому вдалося з ручним кулеметом забитися в печеру, тому і вцілів. Бачив, як душмани глумилися над мертвими і пораненими. А коли нарешті ворог відступив і його підібрали свої — почав відходити від стресу і плакати. Згодом одержав звання Героя Радянського Союзу.
«Ниви» в бронежилетах
Звісно, все пережите залишило тяжкий слід і в пам’яті, і в душі. Упродовж року служби в Афганістані Петро Петрович брав участь у 12 бойових операціях. Був поранений, навіть урятував життя майбутньому міністрові внутрішніх справ Російської Федерації Вікторові Єріну. «Він був у мене командиром групи, — розповідає. — Того разу машину, що йшла попереду, підбили. Я вискочив, щоб підібрати своїх, Єрін теж, але його зразу ж поранили. Набилася повна машина людей, ми від’їхали, дивлюся — мого командира немає». Попри загрозливу ситуацію, Пекур повернувся по Єріна. Згодом Віктор Єрін розшукав його, щоб подякувати за порятунок.
Чужа держава, чужа війна… Тому на пропозицію залишитися ще на рік не погодився ніхто. Навіть обіцянка присвоїти нові звання не спокусила. «За що воювати з народом, який у себе вдома?» — каже Петро Пекур.