Народний художник України Людмила МЄШКОВА
Дивовижні панно, портрети, ікони, натюрморти, пейзажі народного художника України Людмили Мєшкової побували на виставках у багатьох країнах світу. Торік виповнилось 25 років її 55-метровому керамічному панно «Флюїди життя…», що стало розкішним подарунком від України штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. В американському Білому домі висить і її керамічна картина «Прагнення». Роботи Людмили Мєшкової прикрашають столичні будинки кіно і архітекторів, готелі «Русь» і «Київ», чотири православні храми. Їй підвладні мольберт, фарби, олівці, глина, вода, вогонь, напівдорогоцінне каміння.
Унікальний матеріал — кераміку — вона використовує для своєрідного філософського узагальнення землі, де народилася, людей, яких їй послала доля, і навіть космосу, який вона постійно відчуває, працюючи в маленькій майстерні на території святої Софії. Недаремно у всіх світових енциклопедіях її називають винахідником нового жанру — керамічного живопису. Водночас особливе місце в доробку художниці посідають її численні незвичні портрети видатних особистостей: Католікоса-Патріарха всієї Грузії Іллї II, японського архітектора Кендзо Танге, Гії Канчелі, Нані Брегвадзе, Жерара Філіпа, Едіт Піаф, Святослава Реріха, Мстислава Ростроповича, Юрія Башмета, Роберта Стуруа, Валерія Гергієва, Мікалоюса Чюрльоніса, Федеріко Фелліні, Отара Іоселіані, Марка Шагала, Пабло Пікассо, Миколи Амосова, Сергія Параджанова, Анатолія Солов’яненка...
— Людмило Іванівно, ваші роботи ні на що не схожі. А хто ще в такому жанрі й стилі працює?
— Ніхто. Можливо, десь за кордоном. Але поки що нікого не знаю.
— А як ви перейшли від архітектури до кераміки?
— Закінчивши факультет інтер’єру, я почала працювати в Київському науково-дослідному інституті експериментального проектування. А на території Софії в нього була майстерня кераміки, яку ще 1947 року організувала Ніна Іванівна Федорова. І коли я «влізла» в кераміку, «вилізти» вже не змогла. Адже в архітектурі що не придумаєш — усе важко здійснити. Відсотків тридцять — не більше А тут ти придумав, виліпив — і в піч. Раптом звідти виходить результат твоєї праці, інколи навіть для тебе несподіваний. У цьому для мене щось божественне. І коли були мої персональні виставки в Москві і в Тбілісі, то одні глядачі говорили: «Це космос», а інші: «Ні, це все під водою». А різночитання тому, що це та матерія, яка не зникає, а переходить з одного стану в інший, котрий кожен домислює по-своєму.
— У 1987 році ви зробили велике панно в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Напевне, був непростий конкурс?
— Величезне керамічне панно називається «Земля. Флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…». А виграла конкурс, очевидно, лише завдяки тому, що там не знали, що таке блат. У журі було п’ятнадцять видатних майстрів з усього світу. А в самому конкурсі брали участь вже знамениті Вазареллі, Церетелі, Глазунов, француз Бене, Рудольф Майдані з Мексики і два італійці. Я одна жінка. Коли оголошували результат, сказали: «Ми віддали перевагу мадам». Генеральний директор ЮНЕСКО, сенегалець М’Боу, весь час повторював: «Се — фантастік, се — маніфік, се — Юкрейн!» А його дружина Раймонда, гаїтянка за національністю, красива, розумна жінка, написала мені: «Ви єдина у світі. Такої художниці більше немає. Ваше світосприйняття і філософія змушують замислюватися».
— Тоді в Парижі ви зустрічалися з багатьма відомими людьми. А що це за історія із Жаном-Полем Бельмондо?
— Коли я там працювала, Бельмондо кілька разів приїжджав у ЮНЕСКО і його приводили до мого панно. Він мене запросив у кафе. І хоч моя французька була поганенька, але ми добре розуміли одне одного. Він мені весь час говорив: «Ти художник — супер!» А якось ми зідзвонилися і зустрілися на бульварі Сен-Жермен. Він прийшов із дружиною Наталі і двома собачками. У мене того дня був високий тиск, і коли ми сіли в парку, то буквально за хвилин десять своїми великими гарячими руками він зняв мені головний біль. Тоді я переконалася в існуванні сильної людської енергетики. Його дружина розповіла мені, що Жан-Поль справді знімає больові відчуття і лікує акторів у своєму театрі.
— А що вкладалося в останні за часом ваші монументальні роботи — декоративне панно «Чорнобиль—Хіросіма—Фукусіма— Атом» і «Життя продовжується» — у Феофанії?
— Над першим панно я працювала вже тривалий час. Моїми роздумами було те, що трапилося в Чорнобилі та Хіросімі. А після аварії на Фукусімі я зрозуміла, що це продовження цієї теми. Назвою «Атом» я ще мала на увазі випробовування атому у казахському Семипалатинську. Там теж від цього померло багато людей. Панно ніби попереджає про те, що і мирний атом приносить багато трагедій, і світ, насправді, в цій біді єдиний. А панно, яке я зробила у фойє лікарні «Феофанія», навпаки, повинно асоціюватися зі щасливими моментами нашого життя. Я сподіваюсь, що ця робота викликатиме в людей бажання швидше видужувати.
Про те, що писатиме ікони, Людмила Мєшкова дізналася від Католікоса — Патріарха всієї Грузії Іллі II. Репродукція з архіву художниці
— Ваші портретні роботи теж не схожі на звичайний портрет людини. У чому секрет?
— Я давно зрозуміла, що в кераміці, вічному матеріалі, потрібно показати якісь риси, властиві людині протягом усього її життя. На портреті слід залишити енергетику людини, аби вона пульсувала і давала цю енергію наступним поколінням. Гадаю, що це не портрети, а стан людини. Тому й малюю без натури. Деяким художникам вдається намалювати портрет за півгодини. Готово — забирай. А я малюю роками, повертаючись до якоїсь роботи і добиваючись потрібного стану. До речі, мій друг, директор Інституту гігієни праці академік Юрій Ілліч Кундієв, завжди мені говорить: «Ви малюєте людину кращою, аніж вона є, і тому їй є до чого прагнути». Мене, наприклад, запитували: «А Ростропович знає, що ви його намалювали?». Та я ж не для того це робила, щоб заробити або прославитися. Вже немає Ростроповича, а портрет є — із його талантом і енергією. І якби я була заповзятим, комерційно мислячим художником, давно б усі портрети розпродала. А так вони всі зі мною, як мої діти. І мрія в мене одна: щоб вони висіли в одному місці — в невеличкій галереї — і разом створювали для людей ауру добра і позитиву.
— Одна з ваших нових робіт — керамічний портрет видатного українського співака Анатолія Солов’яненка.
— Можу сказати, що Анатолій Борисович був моїм другом, довіряв мені, ділився зі мною своїми радостями і переживаннями. Я була в нього вдома, познайомилася з його чарівною дружиною. Він показував свою бібліотеку. Всі ці роки я думала про його портрет. І лише нині, коли йому б виповнилося 80 років, я нарешті змогла передати те, що в ньому відчувала, — великий талант і велику стражденну душу. Повірте, така робота вимагає неабиякого напруження душі і здоров’я митця.
— Грузія, яка так багато представлена у вашій творчості, напевно, знайшла свій кульмінаційний прояв і у вашій дружбі з її Патріархом?
— Зробивши портрет Католікоса-Патріарха всієї Грузії Іллі II, я його подарувала. Він довго мовчки дивився, а потім сказав: «Ви намалювали не мене, а себе. Свою душу. Але обіцяю: я таким стану». Ось і по сьогоднішній день ми з ним дружимо. Він мій наставник і духівник. Та й мої ікони з’явилися не без його містичної участі. Якось між іншим він мені сказав: «Ікони, Людмило, будеш робити». Я це запам’ятала, а потім спробувала одну, другу… Адже я все-таки працюю на території Cофії Київської! Почала по-своєму Оранту робити, тому що не можу просто повторюватись. Потім працювала над іконами в церкві Андрія Первозванного, зробила розписи у церкві Різдва Христового на Оболоні. Уявіть, там 48 квадратних метрів моєї кераміки. А людей зустрічає велика керамічна ікона. Якщо дасть Бог, то дуже хотіла б зробити хоча б маленьку капличку, де б усі ікони були з кераміки. Це ж таке сильне духовне поле! Не знаю, чи встигну.
— Творчість і ці флюїди. У вас немає відчуття, що вас у творчості хтось веде?
— Недаремно, коли приїжджали з Москви фізики і щось вимірювали, виявилося, що в Софії своєрідне випромінювання. І те, що я там працюю, теж не випадково. А щодо містики, самі вирішуйте. Коли я почала портрет Параджанова, згадала його розповідь про те, як одного разу в тюрмі охоронник вдарив його в лоб і по обличчю потекла кров. Згодом до нього почали краще ставитися, і він навіть почав там робити колажі. Мені це так запам’яталося! І створюючи цей портрет, я раптом абсолютно чітко почула його голос: «Все, не треба більше. Ось так і закінчуй!» І коли я прийшла до тями, відкрила очі, то зрозуміла, що більше до портрета не доторкнуся. Сергій Параджанов, до речі, часто приходив до мене в майстерню, коли ще жив у Києві. А потім я в нього була в Тбілісі на вулиці Коте Месхі. У той час там проходила моя виставка, і він приходив на неї щодня. Казав: «Приходжу до тебе, як у храм, очищатися!»
Галина ЦИМБАЛ для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
