Перший заступник голови Державного агентства з управління зоною відчуження Дмитро Бобро:
З перших днів Чорнобильської катастрофи, коли на телеекранах з’являється Прип’ять, оператори обов’язково показують ляльку у покинутій багатоповерхівці. Сприймають її не як забуту дитячу іграшку, а як своєрідний символ повернення місту життя. Є й інша реальність: на східцях, що ведуть до колишнього будинку культури, пробивши бетон, ростуть дерева. Вони ніби намагаються закрити від світу величезну трагедію. Але те й інше неможливо. Чи ж повернуться туди люди і ким? Про це наша розмова з першим заступником голови Державного агентства з управління зоною відчуження Дмитром БОБРОМ.
— Дмитре Геннадійовичу, останнім часом на слуху й третій варіант долі Прип’яті: перетворити її в місто-музей. Що ви на це скажете?
— Не все так просто, як здається ентузіастам. Кожен господар знає, що будівлю для подовження віку постійно треба доглядати і ремонтувати. Мертве місто доглядають вітри, морози і дощі. Будівлі за двадцять п’ять років стали аварійними, загрожують обвалами.
— Ви погодитесь, що сприяли цьому й мародери, які в пошуках скарбів і металу вибивали двері й вікна, обрізали батареї опалення тощо?
— На жаль, все це було. Тому в зарослій лісом території будинки мають вигляд мовчазних страхіть, ніби не з нашої цивілізації.
Фото Володимира ЗАЇКИ
— Який нині там радіаційний фон?
— У 4— 6 разів вищий, ніж до аварії на ЧАЕС.
— Зрозуміло, що чекати розв’язання проблеми покинутого міста шляхом самої руйнації не лише безглуздо, а й небезпечно. Приміром, падаючий будинок підніме стовп радіоактивного пилу, який вітер нестиме куди заманеться. Аби не допустити подібного, що передбачається робити з містом у майбутньому?
— Є Концепція реалізації державної політики у сфері розвитку діяльності в окремих зонах радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Її мета — визначення напрямів і пріоритетів діяльності в зоні відчуження, спрямованих на мінімізацію екологічної небезпеки. На жаль, на одночасну реалізацію всіх планів бракує коштів. Тому передусім виконуються найневідкладніші роботи. Якщо фінансування не зменшать, через кілька років буде розпочато демонтаж і захоронення будинків Прип’яті.
— План таких робіт уже є?
— Є лише розуміння того, що і як робити. Щоб все це реалізувати, потрібно провести науково-дослідну роботу щодо кожної будівлі. Як не буває середньої температури у хворих лікарні, так немає і середнього визначення стану міста. Індивідуально маємо працювати з кожним об’єктом.
— Якщо підготовча робота буде виконана, чи є кому безпосередньо її виконувати?
— Так. Але проблема в іншому. Там є матеріали з низьким рівнем радіоактивності. Місце для їх захоронення може з’явитися після розширення пункту захоронення радіоактивних відходів «Буряківка». Але будуть матеріали і з дуже низьким рівнем забруднення, а це тисячі тонн. Що з ними робити, коли навіть у нормативних актах немає відповідних визначень, а отже й вимог та рекомендацій щодо поводження з такими відходами?
Валити, грубо кажучи, все в одну яму нерозумно і дуже затратно. Тим більше, що під час розбирання будинків можна буде (якщо, звичайно, це дозволить рівень забруднення) відокремити метал і після відповідної обробки відправити його на переробку. Тож попереду багато складної і відповідальної роботи.
— Після зачищення території на місці Прип’яті можлива якась господарська діяльність?
— Ні.
— І все-таки повернімось до ідеї створення там музею.
— Я не прихильник створення в зоні розважального закладу. Якщо і створювати щось, то з просвітницькою і застережною метою. Скажімо, меморіал. Для цього варто залишити один-два будинки з прилеглою територією. І возити слід туди не лише цікавих туристів, а й людей, які мають справу з енергетикою, скажімо, працівників діючих атомних станцій, проектантів, студентів, аби бачили, до чого може призвести один необачний крок, і розуміли свою відповідальність за долю людства.
— Нині туристи відвідують Прип’ять?
— Так. Туристичний маршрут пролягає в Чорнобиль, на ЧАЕС і в Прип’ять. При цьому екскурсанти йдуть чітко визначеними асфальтованими доріжками. Торік в зоні їх побувало майже дев’ять тисяч.
— Дмитре Геннадійовичу, останнім часом відчувається активізація бажань евакуйованих повернутися, зокрема, в Чорнобиль. Ваше ставлення до цього?
— Не раджу цього робити. Для чого відселили громадян із зони відчуження? Аби зберегти їхнє здоров’я. Дехто каже, що вахтовики в Чорнобилі живуть — і нічого. Але забувають, що для працівників там створені відповідні умови. Самосели їх не мають. А життя дається один-єдиний раз. І не треба ним ризикувати.
Микола ПЕТРУШЕНКО, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
