Більшість субсидій у країні спрямовується корпоративним агрогосподарствам, а не малим та середнім виробникам
Вітчизняні агрохолдинги та нові вертикально і горизонтально інтегровані утворення вміло використовують податкові пільги, преференції, передбачені законодавчо для розвитку сільського господарства. Натомість якість життя селян щороку погіршується через консервативне ставлення до них як до «підсобних» і «неперспективних», адже вони практично не мають прямого доступу до системи держпідтримки. Їхні потреби у модернізації виробництва, отриманні справедливих цін, захисті економічних і соціальних інтересів нехтуються. Із 3,1 млн осіб, зайнятих у 2010 р. в агросекторі, приблизно 2,2 млн вважалися такими, що працюють в особистих селянських господарствах (ОСГ), і перебувають поза системою соцстрахування (статистика за 2011 р. надійде від Держкомстату лише у липні, — Авт. ).
Механізми, що дають збій
Фермерські господарства (ФГ), зокрема великі, теж брали участь у держпрограмах сільського розвитку лише частково. З 2010 р. припинилось фінансування спеціальної програми підтримки ФГ. А значна частка, майже 500 млн грн (у середньорічному обчисленні), виділених на програми , йшла на аграрну освіту.
Через фінансову кризу та потребу виконання вимог СОТ, обсяги бюджетного фінансування села останніми роками були значно скорочені. Якщо бюджетна підтримка виробників продукції рослинництва та тваринництва у 2006—2008 рр. (погектарні виплати, виплати за наявне поголів’я та доплати за здану худобу) становила в середньому 27—30% усіх видатків Мінагрополітики (1,6—2,7 млрд грн), то в 2010 р. скоротилася до менше як 100 млн грн. Крім того, поглибилась нерівномірність і непрозорість доступу виробників до бюджетних коштів. А все через нечіткі правила надання підтримки і непрозорі механізми їх розподілу. Як наслідок, більшість субсидій отримують великі підприємства, що мають значний політичний вплив, а не малі і середні, які вносять значний внесок у формування продовольчих ресурсів держави. Так, у 2010 р. із 8,7 тис. сільгосппідприємств, зайнятих у вирощуванні культур, виробництво яких дотувалося, 68,4% зовсім не отримали дотацій і виплат. Натомість 450 найбільших підприємств (5,2%) отримали 68,5% усіх коштів.
Для здешевлення ресурсів для сільгосппідприємств і ФГ використовувалось кілька механізмів — компенсація вартості добрив, 30% компенсація вартості придбаної вітчизняної техніки (з 2002 р.), лізинг. З 2000 р. запроваджено механізм часткової компенсації ставок за кредитами комбанків, але його функціонування супроводжувалося низкою негативних явищ. По-перше, компенсація ніяк не впливала на розширення кола отримувачів кредитів. Вони були доступними лише для господарств, що могли забезпечити 100% заставу. По-друге, більшість кредитів надавалася на короткостроковий період (до року). Тому господарства часто ставали заручниками банків, бо погашення кредиту вимагало негайної реалізації продукції (одразу після збирання врожаю), як правило, за низькими цінами. По-третє, обмеження верхньої межі кредитних ставок призводило до корупції у регіональних представництвах Мінагрополітики та підписання прихованих договорів із комбанками, що підвищувало трансакційні витрати отримувачів кредитів.
Самотні сімейні ферми
З 1995—1997 рр. по 2008—2010 рр. підтримка збільшилася в усіх країнах, де розвивається ринкова економіка (in emerging economies). У 2008—2010 рр. показник оцінки підтримки виробника (ОПВ) в Україні становив 7%, що наближається до рівня підтримки США (аналогічний показник у Росії становить 22%, у країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) — 20%, для країн ЄС — 27).
Показник оцінки загальної підтримки (ОЗП) у країнах ОEСР постійно зменшується (у період 2008—2010 рр. становив 0,9% ВВП). Це свідчить не лише про політичні реформи, а й зменшення важливості агросектору для економіки загалом. У країнах, де розвивається ринкова економіка, відсоток ОЗП нижчий за країни ОEСР, за винятком Китаю та України (у нас загальна підтримка ОЗП становить 2,1% ВВП у 2008—2010 рр.).
Водночас оцінка внутрішньої підтримки вітчизняного сільського господарства, за методикою ОEСР, свідчить, що її рівень в Україні немалий, порівняно з іншими країнами. Але бюджетні програми реалізовувалися неефективно. Наприклад, закупівельні ціни на молоко в січні—квітні 2011 р. становили 2,2 грн/л для господарств населення та 3,5 грн/л для сільгосппідприємств, що відповідно становить 69% і 80% від мінімальної та максимальної ціни реалізації європейськими виробниками.
Отже, цей механізм виконував функцію не стимулювання нарощування поголів’я ВРХ і збільшення виробництва молока, а прив’язки сировинних зон до молокопереробних заводів і гарантував безперебійне постачання молочної сировини.
Торік бюджетна програма доплат на 1 кг молока та м’яса, проданих переробникам, також не мала стимулюючого ефекту для нарощування виробництва дефіцитної в країні молочної та м’ясної сировини. По-перше, були проблеми з наповненням спецфонду держбюджету для їх виплат. По-друге, якщо б цей фонд навіть наповнювався вчасно, програму не можна вважати стимулюючою, бо шляхом коригування цін переробні підприємства вилучають значну частину дотаційних виплат на свою користь.
Роздержавлення та приватизація землі, реорганізація сільгосппідприємств відкрили можливість для розвитку різних форм агровиробництва на засадах приватної власності. Проте через відсутність істотних інституційних змін у нових формах практично відтворювалася попередня схема організації сільгоспвиробництва, в якій головне місце відводиться великим агроформуванням, хоч формально не заперечується можливість існування сімейних (фермерських і особистих селянських) господарств.
У результаті в Україні функціонує дуальна структура агровиробництва, яка представлена корпоративним (агрохолдинги, вертикально інтегровані структури, господарські товариства тощо) та індивідуальним секторами (реальні фермери та ОСГ). За зовнішньою взаємодоповнюваністю приховується нерівноправне становище різних типів виробників, економічне і політичне домінування корпоративного сектору.
Структурні деформації у сільському господарстві та концентрація економічної влади корпоративним сектором провокує зростання сільської бідності, спричиненої перерозподілом ресурсів у процесі аграрної реформи і посилюється критичною поляризацією прибутків від сільгоспдіяльності. Тоді як економічне зростання в агросекторі виноситься в політичні пріоритети, заходи соціального включення селян, розвиток сімейного фермерства та економіки сільських громад нехтуються.
Нарощення виробництва і експорту не може розглядатися як кінцева мета розвитку агросектору. Аграрний розвиток — це таке нарощення агровиробництва, при якому вигоди від нього більш-менш рівномірно розподіляються між усіма учасниками процесу, підвищення продуктивності здійснюється безпечним для довкілля способом, а скорочення зайнятості в АПК супроводжується створенням на селі нових робочих місць. Тобто цільові установки вітчизняної аграрної політики мають змінитися.
Олена БОРОДІНА, член-кореспондент НАН України, для «Урядового кур’єра»
ДОВІДКА «УК»
