Справа 22ц/0590/9623/2012 Головуючий у 1 інстанції Хомінець І.В.
Категорія 5 Доповідач Біляєва О.М.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 вересня 2012 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого Осипчук О.В.,
суддів Біляєвої О.М., Ткачук С.С.,
при секретарі Муравченко В.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Харцизького нотаріального округу ОСОБА_4, про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на ? частку майна за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харцизького міського суду Донецької області від 06 серпня 2012 року,
В С Т А Н О В И В :
У травні 2012 року ОСОБА_1 пред'явив даний позов до ОСОБА_2, ОСОБА_3, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він з 1978 року до теперішнього часу проживає однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2, мають трьох повнолітніх дітей. У період спільного проживання на спільні кошти вони у 1982 році придбали житловий будинок АДРЕСА_1, якій зареєстрований на ім'я ОСОБА_2 Для будівництва та обслуговування цього житлового будинку у власність відповідачки в 1997 році передана земельна ділянка площею 0,0507 га за вказаною адресою. У будинку, який фактично ними перебудований, їх сім'я проживала до квітня 2012 року, тобто до примусового виселення відповідачем ОСОБА_3, з яким співвідповідач 03 серпня 2010 року уклала договори купівлі-продажу спірного житлового будинку та земельної ділянки.
Вважає, що договори укладені з порушенням чинного законодавства, оскільки є спільною сумісною власністю, згоди на відчуження якої він не давав. Крім того, у ОСОБА_2 була відсутня згода на укладення саме договорів купівлі-продажу, оскільки вона вважала, що укладає договір застави у забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 про повернення грошових коштів. Крім того, продавець вважала, що предметом угоди є житловий будинок з усіма зробленими переобладнаннями. Однак як з'ясувалось, продано житловий будинок без урахування цих переобладнань, що значно зменшило його вартість. Тобто ОСОБА_2 помилялась щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочину, його наслідків, властивостей майна, які значно зменшили його цінність. Також договори не були направлені на настання реальних наслідків, оскільки грошові кошти за нібито відчужене майно ні він, ні ОСОБА_2 від ОСОБА_3 або ОСОБА_5 не отримували.
Оспорені правочини є недійсними, згідно зі статтями 203, 369 ЦК України, ст. 65 СК України.
ОСОБА_1 з урахуванням змінених позовних вимог просив встановити факт його спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1978 року по теперішній час з ОСОБА_2; визнати житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0507 га за цією адресою об'єктами права спільної сумісної власності. Визнати недійсними договори купівлі-продажу вказаних об'єктів нерухомості, що укладені 03 серпня 2010 року між відповідачами. Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної часткової власності по ? частині спірного майна. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на нерухоме майно.
Рішенням Харцизького міського суду Донецької області від 06 серпня 2012 року у позові відмовлено.
З рішенням не погодився позивач, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального й процесуального права; просить скасувати рішення та задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд безпідставно відмовив у встановленні факту спільного проживання, не врахувавши пояснення його та ОСОБА_2, свідоцтва про народження дітей, акт квартальної. Також суд зробив неправильний висновок, що встановлення цього факту не породжує правових наслідків, оскільки встановлення юридичного факту породжує право спільної сумісної власності і відповідно певні права та обов'язки співвласників. Відмовляючи у встановленні юридичного факту, суд не навів мотивів, з яких він відхилив пояснення його та ОСОБА_2 стосовно нотаріально посвідченої письмової заяви останньої про особисту власність. Не погоджується з висновком суду, що ним визнано факт одноособового права власності на спірний будинок за ОСОБА_2 на підставі рішення третейського суду, оскільки наявність цього рішення та виданого в наступному свідоцтва про право власності не свідчать про те, що житловий будинок є особистою власністю відповідача, оскільки це спростовується нормами ст. 74 СК України. Відмовляючи у визнанні правочинів недійсними, суд неправильно застосував норми матеріального права, не зваживши на визнання ОСОБА_2 тієї обставини, що волевиявлення продавця не відповідало його внутрішній волі. Поза увагою суду залишилось, що грошові кошти від продажу спірного майна ні він, ні продавець від ОСОБА_3 або ОСОБА_5 не отримували; що однією з підстав визнання правочинів недійсними він зазначив невідповідність технічної характеристики будинку. Не є правильним висновок суду, що право власності на самочинне будівництво не набувається. Порушення норм процесуального права полягає у скасуванні заходів забезпечення позову, що не відповідає вимогам ст. 154 ЦПК; неправильному визначенні ціни позову, що призвело до стягнення зайвої суми судового збору. Суд на порушення ст. 222 ЦПК України не вручив після проголошення копію вступної та резолютивної частини рішення, зміст яких змінено.
У судове засідання особи, які беруть участь у справі, повторно не з'явились, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення, клопотаннями про відкладення розгляду справи. Згідно з частиною 2 ст. 305 ЦПК України, неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно не є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2, підстави для визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна відсутні. Факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу не доведений; крім того, встановлення цього факту не породжує правових наслідків для позивача.
Висновок суду зроблений з урахуванням вимог матеріального права, що регулює правовідносини сторін.
За правилами ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 03 серпня 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу жилого будинку з надвірними будівлями, розташованого в АДРЕСА_1, та договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром 0,0507 га за цією ж адресою. Договори нотаріально посвідчені, право власності за покупцем зареєстровано (ас. 6-7, 8-9, 12, 13).
Відмовляючи у позові, суд обґрунтовано виходив з того, що на момент відчуження житлового будинку та земельної ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були додержані вимоги, які встановлені частинами першою - третьою та шостою статті 203 цього Кодексу. Укладені договори продавцем не оспорюються. Права позивача, який не є співвласником відчуженого майна, не порушені.
Так, встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов'язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені.
На момент укладення оспорюваних правочинів таке рішення не ухвалювалось.
Крім того, відчужуючи нерухоме майно, ОСОБА_2 стверджувала, що спірне майно не є об'єктом спільної сумісної власності та перебуває у її особистій приватній власності; будь-яких прав щодо нього у третіх осіб немає. Зазначене підтверджується змістом нотаріально посвідчених договорів, особистою заявою відчужувача (ас. 78).
Одноособове право власності ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями (на час укладення правочину) підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданого 23 липня 2010 року Харцизькою міською радою (ас. 82) на підставі рішення третейського суду від 19 жовтня 2008 року (ас. 64).
Ця обставина підтверджується і апеляційною скаргою, з якої вбачається, що визнання права власності на житловий будинок за ОСОБА_2 визнавалось позивачем, таке рішення було прийнято за його згодою та з його відома (ас. 145).
Відповідно до положень ст.ст. 12, 40, 81 ЗК України одержана громадянином у приватну власність для будівництва земельна ділянка є його приватною власністю, оскільки йдеться про одержання громадянином частки із земельного фонду, а не про спільно нажите майно.
Як убачається з матеріалів справи, земельна ділянка по АДРЕСА_1 була передана ОСОБА_2 органом влади в приватну власність для будівництва і не може належати до спільної сумісної власності, оскільки вона не набувалась як спільне майно та за спільні кошти. Крім того, на ці правовідносини положення ст. 74 СК України не застосовуються, оскільки право власності у відповідача на земельну ділянку виникло у 1997 році (ас. 98-101).
За таких обставин суд першої інстанції, правильно застосувавши матеріальний закон та зробивши висновки, що відповідають обставинам справи, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог. Ст. 369 ЦК України, на яку посилається апелянт, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Є безпідставними доводи скарги, що позивачем та ОСОБА_2 не отримані грошові кошти від продажу нерухомого майна. Так, у пунктах 2.2 договору купівлі-продажу жилого будинку та земельної ділянки відображено, що продавець своїм підписом підтверджує факт розрахунку за продане майно і відсутність щодо покупця претензій будь-якого фінансового характеру. Отже, факт отримання грошей ОСОБА_2 від ОСОБА_3 підтверджено письмово і посвідчено підписами сторін угоди. Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не є сторонами цих угод, то у них не виникає прав та обов'язків щодо отримання або передачі грошових коштів.
Інші наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду про безпідставність позову.
Скасування заходів забезпечення позову одночасно з ухваленням судового рішення, якщо у задоволенні позову було відмовлено, передбачено частиною 6 статті 154 ЦПК України.
Однак, суд неправильно визначив ціну позову 295235 грн. і достягнув з позивача судовий збір 1934 грн. 90 коп.
Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір", за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. Так, ціна позову з майнових вимог про визнання права власності складається з вартості відчужуваного майна (25761 грн.+177730 грн.) : 2 = 101745 грн. 50 коп. Отже, позивач за майновими і немайновими вимогами повинен сплатити судовий збір 1124 грн. 75 коп. (1017 грн. 45 коп. + 107 грн. 30 коп.). Сплата судового збору у такому розмірі підтверджується документально.
За таких обставин апеляційний суд змінює рішення суду першої інстанції, виключає з мотивувальної та резолютивної частини рішення висновки про стягнення з ОСОБА_1 судового збору в сумі 1934 грн. 90 коп.
Керуючись ст.307 ч.1 п.3, ст.ст.309, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд
В И Р І Ш И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Харцизького міського суду Донецької області від 06 серпня 2012 року змінити.
Виключити з мотивувальної та резолютивної частини висновки про стягнення з ОСОБА_1 судового збору 1934 грн. 90 коп.
У решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.
Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий
Судді
