Виставка з такою назвою, приурочена до 1025-річчя Хрещення Київської Русі, відкриється у Мистецькому Арсеналі
Людмила ЯНОВСЬКА,«Урядовий кур’єр» (фото надані Мистецьким Арсеналом)
Мистецьке надбання України за п’ятнадцять тисячоліть, від доби палеоліту до сьогодення, з 27 липня по 22 вересня презентуватимуть на виставці 1000 творів (їхня страхова вартість 350 мільйонів гривень) із колекцій 35 провідних вітчизняних музеїв та з Інституту археології і Національної бібліотеки імені Вернадського, причому 90% з них ще ніколи не потрапляли до експозицій. «Завдяки цьому проекту, — зазначила керівник департаменту Мистецького Арсеналу Ольга Мельник, — музеї нашої країни побачать, що Арсенал створювався саме для того, щоб розв’язати одну з найболючіших проблем загалом музеїв світу: як показувати те, що не вміщується в експозиціях».
Архістратиг Михаїл — видатного портретиста й іконописця кінця XVIII — початку XIX ст. Володимира Боровиковського.
На важливій особливості «Великого і Величного» наголосив заступник гендиректора Мистецького Арсеналу Олександр Соловйов: «Під одним дахом одночасно постане мистецький зріз історії, але з новим прочитанням: не хронологічний, енциклопедичний, а синхронний, де сусідують різні епохи, стилі, напрямки, імена, явища у несподіваному співставленні. Адже архаїка може проявлятися і в авангарді, і в постмодернізмі».
Гендиректор Мистецького Арсеналу Наталія Заболотна ще не відійшла від «великого прання перед відкриттям великого проекту»: «Нам доводиться завжди клянчити. Від одного мецената отримали справжні музейні стіни. Хтось подарував тонни фарби, хтось робив ексклюзивну штукатурку під унікальний Козелецький іконостас. Київську міськдержадміністрацію просили допомогти прибрати наші 10 гектарів, які оточують Мистецький Арсенал».
«Трійця старозавітна» Федуска із Самбора випромінює тепло і домашній затишок.
Злодіям не дісталися тільки два кургани
А я вже мрію про побачення в Мистецькому Арсеналі з Іоганном Георгом Пінзелем. З його неповторними дерев’яними скульптурами ХVІІІ століття вперше зустрілася 2007 року в «Українському домі», вдруге — 2009-го в Мистецькому Арсеналі, утретє — взимку 2012-го в Парижі, коли їх експонували в Луврі. Про життя цього геніального майстра — крихта документальних згадок. Напевне, так і буде таємницею навіть те, де він народився, як з’явився в Україні й помер. Але потрясіння в душі не тільки від його творчості — вражає, від чого і за яких обставин рятував те, що від неї лишилося на Львівщині в радянські роки, незабутній Борис Возницький. Наприклад, з вісімнадцяти фігур святих із п’яти вівтарів костелу в селі Городенка вдалося зберегти лише п’ять. Решту, скинутих з триметрової висоти, розпиляли на дрова для профтехучилища неподалік. А в селі Годовиця скульптури Пінзеля палили в багатті прямо посеред храму…
Та якщо мистецтво Пінзеля постраждало від варварства наших співвітчизників, то скіфські кургани, які оточували й моє село на Київщині, почали потерпати від злодійства ще наших далеких предків чи завойовників. Першими грабіжниками, припускають учені, ставали ті люди, що споруджували кургани, і ті, що були учасниками поховальних процесій: вони найкраще знали, якими цінностями споряджали небіжчиків на той світ і як до них дістатися під кількаметровою товщею землі майже відразу після похорону. Тож лише два скіфські поховальні комплекси знайшли археологи збереженими повністю, і один із них — Рижанівський курган на Черкащині, який долучився до найбільших археологічних сенсацій ХХ століття.
Кристинопільський Апостол, написаний у XII столітті на пергаменті зі шкіри тримісячних телят.
Побачимо перше кохання Тичини
Ми зможемо доторкнутися поглядом на виставці «Велике і Величне» до двох речей із Рижанівського кургану: розшитих золотими бляшками колафу (головного убору) та накидки знатної скіф’янки з поховання скіфського вождя кінця ІІІ століття до нашої ери. Ці елементи жіночого одягу відтворені реставраторами найбільш достовірно. Бо коли обвалилося склепіння поховальної камери, глина зафіксувала й законсервувала всі предмети поховання на тому самому місці, де вони були покладені. Неймовірно, але збереглися навіть фрагменти фіолетової та червоної тканин з орнаментами, а раніше такі залишки одягу траплялися тільки в зоні вічної мерзлоти або на Алтаї.
Ікони з унікального іконостаса заввишки 27 метрів із Козелецького собору Різдва Пресвятої Богородиці (їх на виставці 19) — ознака вдячності Господу за щасливу долю синів графині Наталії Розумовської (колишньої корчмарки, дружини бідного козака-пияка), яка й побудувала цей храм — один з останніх великих пам’яток епохи бароко в Україні. Її старший син Олексій, у дитинстві сільський пастушок, став таємно повінчаним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни, молодший, Кирило, якого відвезла до Петербурга чотирнадцятирічним, після навчання за кордоном у 18 років очолив імператорську Академію наук, а згодом і Військо Запорозьке, завдяки йому в Україні поновили гетьманство.
Абетка відомого українського графіка Георгія Нарбута.
Ікона «Трійця старозавітна» з музею «Дрогобиччина» багатьом із нас відкриє її автора Федуска із Самбора, одного з найвизначніших церковних художників Галичини другої половини ХVІ століття, образи якого були ще й чудотворними, зцілювали. Копію його ікони «Благовіщення» замовляв для хворого сина російський імператор Микола ІІ. А філігранні мініатюри та орнаментальне оздоблення Федуска прикрашають Пересопницьке Євангеліє, вперше перекладене староукраїнською мовою, на якому приймають присягу на вірність народу України новообрані президенти нашої держави.
Виставка «Велике і величне» познайомить нас із українською Джокондою — так називають портрет дівчини-українки (Марії Нестеренко) пензля визначного українського живописця Миколи Пимоненка; та з «українською інфантою» — портретом чарівної маленької донечки Михайла Грушевського Катерини, яка так зачарувала художника-імпресіоніста Івана Труша, що він жартома зазначив: і одружився б на ній, якби не був у 15 разів старшим…
Вірш Павла Тичини «О панно Інно» доповниться для нас живописною ілюстрацією на панно художника Михайла Жука «Біле і чорне», де двадцятирічний поет зображений чорним янголом, а в образі білого — його перше кохання, донька чернігівського поета й драматурга Івана Вороньківського Поліна, котрої й стосується рядок «сестру я вашу так любив».
