Народний артист України Тарас ПЕТРИНЕНКО
У пісень Тараса Петриненка — не тексти, а поезія. Яка, проте, пручається читанню: навіть подумки одразу співається, і лише Тарасовим тембром. Бо ці пісні — із триєдності мелодії, слів та голосу одного творця.
«Зорепадом летять роки»… «Чи можеш ти вибирати, від чого тобі вмирати — од відчаю чи без скоринки на голім столі»… «І так цієї ночі молитви серце хоче, і пригорнути хоче до себе білий світ»… «Ще, може, нашими серцями розпалим тисячі сердець»… «Боже, Україну збережи»…
Тарас співає про те, що проймає душу слухача, як у найсокровенніші миті життя. І так, що тоді наша планета, яка у Всесвіті наче м’ячик, підступає до горла клубочком, її океани вміщуються в сльозі, а рідна Україна — у погляді мами, для когось уже космічному…
Зі співаком, композитором і поетом Тарасом Петриненком ми поспілкувалися, привітавши його з 60-річчям.
— Пане Тарасе, коли ви найперше відчули в собі Україну?
— У півтора-два роки, ще толком і говорити не вмів. Запам’яталося, як у бабусі в селі катався на двоколці з об’їждчиком полів, у сорочечці, запнутий хусткою. Оті лани довкола, їхні кольори й запахи… Я не усвідомлював причетності до них, але на рівні емоцій це відчуття вже зароджувалося. І відтоді воно в мені завжди: що їду чи йду по рідній землі.
Ще один випадок згадую на своїх концертах, бо він дуже багато визначив у мені і в моїй подальшій долі. Ми з мамою їхали тролейбусом по бульвару Шевченка в Києві, про щось із нею балакали. І озвалася жінка: «Какой хороший мальчик, а почему он у вас разговаривает по-украински?» «Тому що ми українці», — сказала мама. Пасажирка тоді до мене: «Как тебя зовут?» Я знав, що на честь Шевченка названий, і відповідаю так гордо: «Тарас!». А вона: «Боже, мамаша, какое дурацкое имя выбрали вы своему ребенку!» Мені років шість тоді було. Закарбувався цей епізод у пам’яті, і я пізніше почав замислюватися, чому довелося таке почути в Україні, в її столиці, неподалік пам’ятника Тарасу Шевченку… Досі намагаюся знайти відповідь на ці запитання своєю творчістю — і собі, і тим, хто мене слухає.
— Лише раз потрапила на ваш концерт, ні на чий не схожий: там здавалося, ніби я у храмі, увиразнювалося, що я особистість, українка, і належу до знакового народу… Чия творчість має незабутній вплив на вас?
— Наших корифеїв: від того ж Тараса Шевченка (чомусь цілі шматки з його поезії згадуються, хоч і не вчив їх напам’ять) — і до Ліни Костенко. Мені є на кого спиратися. А комусь, може, дає наснагу моя творчість.
— А щодо музики, де ви — її слухач?
— Я і мої батьки планували, що стану академічним музикантом. Але мене збаламутили «Бітли». Колись почув у троюрідної сестри страшенно неякісний перезапис їхньої пісні. І настільки вона вразила мене саме своєю демократичністю, яка піднімала тоді молодь, так захопила, що я в цій стихії і досі.
З українських пісень для мене найвпливовіші насамперед автентичні, бо там справді відчувається коріння. Не люблю псевдонародних: де маї-зелен-розмаї, чічки, які роблять із нас хуторян. Вони, можливо, й доречні на весіллях чи якихось забавах. А на сцені — пустопорожні, як і багато сучасних молодіжних речей, цікавих, можливо, за оформленням, але часто ніяких за текстами й емоціями.
— Маєте визначну маму — неповторну українську співачку Діану Петриненко…
— Непросто говорити про найріднішу людину. Талант її дарований Богом: у селі на Полтавщині дівчина змалку переспівувала арії з опер, почуті з репродуктора. Цей спів проріс у ній ще задовго до того, як її почали вчити цьому професійно.
Є люди, що стали співаками випадково. А мама не може не співати все своє життя, і досі так у неї це виходить, що люди, які розуміються на справжньому співі, просто шоковані.
— Часто бували на її виступах?
— Навіть акомпанував у Колонному залі філармонії. У багатьох її концертах сидів за роялем як піаніст-акомпаніатор своєї мами.
— Кажуть про голос крові, а у вас — ще й голос як спадок.
— Але співу мама ніколи мене не навчала. Навіть не знала, як я співаю, доки не почав виступати в гурті «Еней», який ми організували з однокласниками, закінчуючи музичну школу.
— Нетипова для такого віку назва гурту.
— Вона перегукувалася саме з Енеєм-козаком, тим парубком моторним із Котляревського. Наші обробки народних пісень не були спрощеними: ми ж навчалися академічній музиці. Тоді ж заспівали і перші власні спроби, на свої вірші й мелодії.
— Що перейняли від батька?
— Мій тато, Гаринальд Петриненко, казав, що зробив мене справжнім українцем. Рано його не стало: не дожив до п’ятдесяти років. Якщо йому видно згори, сподіваюся, за мене не соромиться.
Він створив себе сам. Підлітком залишився сиротою: мама померла від хвороби, батько загинув на війні. Добре, що знайшов тих людей, які впливали на нього позитивно. Бо в 13 років міг у будь-який бік схилитися. Уже в зрілому віці з червоним дипломом закінчив факультет журналістики, вів передачі на телебаченні.
— Чи знаєте свою генеалогію?
— По маминій лінії (її дівоче прізвище Паливода) я з козацького роду. Мого прадіда по батьку розкуркулювали: купив на Київщині шмат землі, а її вирішили в нього забрати.
Він прийшов на мій перший день народження, коли мені виповнився рік, і подарував якусь купюру, що вважалася тоді дуже великими грошима. Коли батьки намагалися всадовити його на почесне місце, він сказав: ви коло мене не крутіться, бо найголовніший тут — отой, що в колисці.
Один з моїх дядьків вивчав батьків родовід, багато чого цікавого порозкопував. Треба сісти з ним і вивчити все докладніше й глибше.
— Як народжувалися ваші пісні?
— «Господи, помилуй нас», яку всі знають, я зібрав докупи не одразу. Музика до неї мені колись просто наснилася. Ніби я слухав її на концерті ліверпульської четвірки. Але коли прокинувся, почуте залишилося зі мною, і ніякий це не «Бітлз», а щось таке, чого ще не існувало раніше. Я здогадався встати з ліжка, взяти папір і ручку й накидати це на чернетки. А піснею мелодія стала через кілька років, перед референдумом про незалежність України.
— У вас такі проникливі й метафорично багаті пісні «Земля — блакитний м’ячик» і «Чом так довго мене мати не будила»…
— «Чом так довго» була на українському радіо піснею року — вона з дуже болючого для мене альбому «Я професійний раб», яким я і себе очищав, і намагався достукатися до сердець і вух одноплемінників. А «Земля — блакитний м’ячик» писалася до приходу нового тисячоліття. Хотілося в цьому досить похмурому, прагматичному і навіть часом цинічному світі чогось світлого, щоб можна було за щось зачепитися. Бо часом, і по собі відчуваю, беруть в облогу обставини, за яких не дуже хочеться й жити. На таку «безнадьогу» спробував дати творчу відповідь: світ залишається білим, отож ще все попереду, і найкращі часи — також.
— Ваш стан на сцені з часом змінюється?
— Коли співаєш у 20 років, а потім у 50 — це все-таки різне. Молодим більше прагнеш подобатися, особливо дівчатам, заявити, що ти є. Трохи поживши на цьому світі, відчуваєш, що дещо в ньому вже розумієш і, можливо, тобі є чим поділитися з іншими.
Терпіти не можу, коли відбувається два концерти за один день. Я після того настільки виснажений енергетично, що хоч у реанімацію.
— Як потім наповнюєте душу?
— Якщо це тур і день за днем виступи в одному місці, в другому, то радий просто виспатися: нервове збудження після сцени нікуди не подінеться, тримає тебе довго. Але тільки-но концерти завершуються, беру свого великого пса, і ми разом гуляємо схилами Дніпра чи на дикій природі, де бігають лиси, косулі. І таким чином відновлююся.
— Подивилася розклад вашого ювілейного концерту «Останній із Могікан»: Києва там чомусь немає…
— Коли ювілей, можна виступати з таким концертом упродовж цілого року. У деяких містах побували перед Великим постом. Потім буде пауза до Великодня, після якого ще кілька концертів. Влітку фактично мертвий сезон. А свій творчий звіт у столиці планую на осінь.
— Довгенько доведеться чекати киянам на побачення з вами.
— Все, що роблю, — не завдяки, а всупереч. Спонсорів і меценатів, як завжди, не маю. Люди бізнесу допомагати не поспішають. Можливо, бояться. Мені часом створюють такий імідж… Хтось в Інтернеті, наприклад, написав: «злобний нацист Тарас Петриненко». Не можу погодитися, що я злобний, а тим паче — що нацист…
Я звик покладатися на себе. Можливо, це впливає на деякі мої проекти, адже без грошей зробити їх потужними нереально. Але нічого. Зате завжди зі мною щирість.
— Ви часто закликаєте: «Станьмо народом!» Народ якої країни гідний бути для нас взірцем?
— Будь-який, що не замислюється, чи він народ: тому що в них із цим усе гаразд. І мій заклик, власне, до того, щоб ми стали такими, як нормальні народи світу, для яких націоналізм — можливо, навіть пережиток. А для нас це спосіб вижити. Україна настільки ослаблена століттями від усіляких окупацій, знищень, геноцидів, що дуже важко встояти на ногах. А нас ще й перемолотили асиміляцією, спецпереселенцями, котрі заповнювали хати, в яких ще вчора мешкали люди, що загинули від великого Голодомору…
І якщо нині не вживатимемо певних радикальних заходів, то нас чекатиме доля Ірландії, де втратили свого часу свою мову, правда, потім, з горем пополам, якось її відновлювали. Але справа не лише в мові: народ повинен мати душу, а це його культура, мова і ще багато речей, без яких він просто населення. Тому закликаю насамперед говорити з тими, хто думає інакше, хоче бачити Україну підросійським колоніальним утворенням: якщо раптом ви свій апетит трохи знизите і російського стане в Україні менше, то це жодним чином не загрожуватиме ні російській мові, ні Росії. Але якщо буде навпаки, українська мова й культура з часом зникнуть. Бо все російське її просто з’їдає.
— Особливо останнім часом.
— Ті люди, що ввели сумнозвісний закон про мови, раніше були моїми опонентами, а нині діють як мої вороги. Бо це по суті замах на рідну матір кожного українця.
Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
