В Чернігові лишаються недоступними для громадськості унікальні зразки народної творчості
Так сталося, що наша сімейна історія одного разу перетнулася з історією музею декоративно-ужиткового мистецтва Чернігівщини, розташованого на той час у приміщенні церкви святої великомучениці Катерини: моя свекруха, світла їй пам’ять, заповіла подарувати саме тому культурному закладу старовинну вишиту сорочку, а ще традиційну для Сіверського Полісся корсетку і спідницю.
Ми роздивлялися пожовклу від часу вишиванку, вигаптувану в чорно-червоних кольорах, і не могли надивуватися: який смак і вміння мала неписьменна сільська жінка! А скільки ще експонатів було виставлено в музеї — за ними стоять покоління берегинь чернігівських родів, чиє рукотворне мистецтво вражає світ.
Намети під храмом
Минув час. Не стало нашої бабусі. А ми не наважувалися розлучитися з її вбранням. Одного разу донька вдягла його на фольклорне свято. А потім розповідала, як незнайома жінка з Києва фотографувала візерунок на рукавах та розпитувала про вишиванку. Це й стало поштовхом до того, аби виконати бабусин заповіт. Та зробити це виявилося проблематично: музей вже не працював, мали нібито кудись його переселити. Бо Катеринка — так любовно називають красуню-церкву чернігівці — стала місцем протистояння між релігійними, політичними і хтозна-якими силами.
Тож понесла бабусин спадок до обласного історичного музею ім. В. В. Тарновського. Тоді ми вперше зустрілися з Вірою Зайченко — кавалером ордена княгині Ольги, заслуженим працівником культури України, лауреатом премії М. М. Коцюбинського, яка була серед засновників музею декоративно-ужиткового мистецтва і віддала цій справі 17 років.
— Усі експонати колишньої експозиції містяться тут, у фондах обласного історичного музею, — поскаржилася жінка. — І поки що жодних перспектив на якісь переміни…
Щиро кажучи, одразу не повірила, що в області буде втрачено єдиний у своєму роді музей зі зразками народного мистецтва. Тим більше, що, згідно із законодавством, при його виселенні мало бути обов’язково надане рівноцінне приміщення.
Через два роки, коли ми знову зустрілися з Вірою Зайченко, розмова наша не набула оптимізму: музей існував тільки на паперах. А з листів, написаних його працівниками до різних інстанцій, можна склеїти середнього розміру будиночок. На жаль, експозицій у ньому не виставити…
Наша розмова сколихнула спогади Віри Володимирівни. Про те, як у далеких 70-х роках минулого століття їздила по селах і збирала експонати: вдома бувала хіба тоді, коли прала те, що привозила. Як варила у відрі кип’ятильником юшку для київських художників, котрі оформляли майбутній музей. Як виділений на допомогу молодий науковий співробітник боявся висоти, і бідова жінка сама вилазила на височенну драбину й забивала цвяхи для рушників. Як у день відкриття музею його відвідали 1500 чоловік, а за всі роки його існування тут побувало понад мільйон відвідувачів…
— Дуже цікавою «фішкою» стала екскурсія-концерт з використанням місцевого фольклору. Тоді до нас пішло стільки іноземних туристів! Навколо закладу гуртувалися народні майстри, — пригадує заступник директора з наукової роботи Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського Людмила Линюк. — У школах саме почали вивчати народознавство, підручників ще не було, а тут тобі — весь матеріал.
Тим часом у 1990-х роках з’явилися перші запити про те, щоб Катерининську церкву повернути релігійній громаді.
— Ми цьому не протистояли: заклад перебуває в комунальній власності — нам нічого не лишалося, як підкоритися, — розповідають співрозмовниці. — Єдине, чого добивалися, — аби дали приміщення.
Через неналежне зберігання постраждали надзвичайної краси килими. Фото надане Чернігівським обласним історичним музеєм імені В. В. Тарновського
Де незгода — там шкода
Демонтаж експозиції — справа непроста. Адже слід все описати, порахувати, упакувати. Коли вже можна було починати перевозити «клунки», одного ранку вхід до церкви виявився… заблокованим. Там саме почалася вже згадувана «наметова епопея» з мітингами і лозунгами… І нікого не хвилювало, що за дверима псуються унікальні музейні експонати ХVІІІ—ХХ ст. — неповторні витвори забутих пікетувальниками їхніх же предків.
Справа зрушила з місця лише в листопаді 2007 року завдяки втручанню голови облдержадміністрації Володимира Хоменка. Коли музейники зайшли всередину, їм здалося, що вони бачать страшний сон: скрізь павуки, мухи, міль… Прорвало опалювальну систему, вологість повітря — 95 відсотків!
Експонати потребували негайного порятунку — чищення, відновлення, дезінфекції. Хотілося плакати від вигляду побитих міллю вовняних тканин. Багато виробів було уражено грибком.
Музейні працівники зробили все, що могли, — вилікувані безцінні експонати осіли в переповнених фондосховищах історичного музею. Що з ними вдіє час, прогнозувати важко. Як і гарантувати, що хвороби не перекинуться на все музейне зібрання.
— Якби були свої стіни — ми показали б розмаїття тем: ткацтво, вбрання і вишивку — не тільки народну, а й козацької старшини, і дворянську, і бісерну… А ще — гончарство, лозоплетіння, музичні інструменти… — мрійливо перераховують жінки. І самі себе спиняють:
— Якби хоч якась надія була, але немає жодного проблиску... Ми ратуємо за розвиток туризму, та іноземців не здивуєш ні макдональдсами, ні сервісом. Вони мліють перед декоративними виробами наших майстрів…
Та понад усе шкода майбутніх правнуків, бо ту — таку яскраву ниточку, яка могла бути протягнута до них із сивої давнини, — міль поточила…
КОМПЕТЕНТНО
Сергій ЛАЄВСЬКИЙ, директор Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського:
— Коли заходить мова про відновлення музею декоративно-ужиткового мистецтва Чернігівщини, ніхто не заперечує, що справа ця потрібна. Але ніхто нічого поки що й не зробив. Образливо, що так і не знайшли винного у псуванні експонатів.
Варіанти розв’язання проблеми є. Один з них — комплексний: знайти приміщення, до якого можна було б переселити переповнене фондосховище історичного музею, котре міститься в приміщенні колишньої полкової канцелярії. Цей будинок, споруджений у 1690-х роках на території Валу, є класичною українською хатою на дві половини і був би ідеальним місцем для етнографічного музею. Зараз, коли готується номінаційне досьє для передачі Чернігівського дитинця під егіду ЮНЕСКО, це питання теж розглядають. Але нам потрібні не плани, а дії.
Сергій МОЙСІЄНКО, начальник головного управління культури, туризму і охорони культурної спадщини Чернігівської облдержадміністрації:
— Питання музеєбудівництва є наріжним каменем нашої роботи. Чернігівські проекти, які вже відбулися, відомі й за межами держави. Це насамперед Батурин і Крути, історико-археологічний музейний комплекс «Стародавній Любеч», відкрито музей партизанської слави в с. Єліне Щорського району.
