У Чернігові побутують моторошні історії, які навчають людяності
Напередодні Різдвяних свят українці люблять розповідати страшилки. Не виняток і закохані в історію свого міста чернігівці. Яких тільки містичних легенд, пов’язаних із пам’ятками давнини, тут не наслухаєшся! І кожна має велику кількість варіацій, про що свідчить цілий стос публікацій різних авторів у різних виданнях. Із них працівники обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка представили виставку «Легендарна Чернігівщина». Та на автора цих рядків найбільше враження справили трохи скептичні, але дуже яскраві розповіді чернігівського історика і краєзнавця Олександра Добриці. Тож, прогулюючись містичними місцями, спробую їх переказати.
Кажуть, уночі цією алеєю бродить привид Мотрі Кочубей. Фото автора
Страшна сила материнського прокляття
У сутінках довга засніжена алея здається обписаною чорними відьомськими знаками. Навіть з невеликої відстані важко розібрати, чи то гайвороння згубило пір’я, чи з якоїсь загадкової причини попадали з дерев передвісники лихого місця кажани. Моторошності цій картині додають велетенські старі дерева, в могутньому гіллі яких щось час від часу скрегоче, ніби там схоронилися потворні нічні дідьки. Навіть кам’яниця в кінці алеї на тлі розлитого в повітрі страху біліє зловісно, ніби фантастичний артефакт.
Це так званий будинок Мазепи. Його спорудили ще в XVІІ сторіччі для чернігівського пол?ковника Якова Лизогуба, після смерті якого будинок придбав гетьман. Замріяна пара, прогулюючись чернігівським Валом, зупинилась навпроти похмурої алеї, але ступити на неї не наважилася і швидко повернула до гармат. Напевне, побоялася зустріти привид Мотрі Кочубей. Старі люди розповідають, що саме в цій кам’яниці ховав дівчину від чужих очей сивий Іван Мазепа.
Молодій батуринській красуні — стрункій, гожій, з довгою чорною косою, яка нібито втекла з дому до свого коханого, не були страшні ні людський осуд, ні велика різниця у віці з чоловіком, якому вона віддала своє серце, ні смертний гріх поєднати долю із хрещеним батьком. Та на те відчайдушне кохання було наслане материнське прокляття, яке хижим птахом полетіло услід неслухняній дочці.
У народних віруваннях дотепер наголошується, що треба бути особливо обережними, говорячи про близьких: недобре слово, мовлене в недобрий час, може накоїти багато лиха. Але найбільший ворог не може так люто проклясти, як рідна мати, напевне, тому, що бажати злої долі рідній дитині надто вже протиприродно.
І таку страшну силу мало те прокляття, що після смерті (за однією з версій, розлучена з коханим дівчина втопилася у ставку) душа не знайшла спокою. Тож стала вона охороняти заховані у кам’яниці скарби і являтися ночами пізнім перехожим в образі примарної жінки в білому, яка з тяжким стогоном просить: «Хреста!» Той, хто не злякається і перехрестить нещасну в ніч проти Пречистої, зніме, мовляв, із неї прокляття, а вона вкаже місце, де заховані величезні скарби.
Увечері справді моторошно ходити довкола будинку Мазепи, хоч зблизька добре видно: алею всіяно не якимись страхітливими символами, а великими стручками — плодами з насінням одного з видів акації. Та й достеменно відомо, що старий гетьман трепетно ставився до своєї юної любові, писав їй ніжні листи і дарував коштовні подарунки, але сама Кочубеївна, попри всі перипетії її романтично-трагічної історії, ніколи тут не бувала…
Вампір з маєтку на Чорній кручі
Ніч — час невпокоєних душ. Вітер крутить і жбурляє снігові пасма, б’ючись об кострубате гілля старих дерев неподалік Єлецького монастиря, що додає бузковим тіням під ліхтарем несподіваного об’єму. Таке враження, що ті химерні переплетіння витягнуться вперед і вискочать на дорогу каретою, запряженою четвериком чорних коней. А правитиме нею, як і в ХVІІ столітті, полковник Чернігівської козацької сотні у товаристві нечистої сили, а пізніше генеральний обозний — вампір Василь Касперович, записаний до Війська Запорозького під ім’ям Дуніна-Борковського.
За легендою, цей чоловік був настільки багатим, наскільки й скупим. Та ще й мав лиху вдачу, через яку чернігівцям часто перепадало на горіхи. Та з якогось дива закортіло йому замовити на стіні Троїцько-Іллінського монастиря розпис про потойбічну мандрівку вампіра. Це стало добрим під∂рунтям для виникнення містичної історії. І вона вкоренилася у свідомості городян, які забули навіть про велику побожність генерального обозного і його чималі пожертви на потреби чернігівських православних храмів. Натомість з’явилися чутки, що освічений як на свій час Дунін-Борковський був алхіміком і відьмаком, та ще й не велів кликати священика на свій похорон.
Тож небіжчик, якого поховали на території Єлецького монастиря, за легендою, вже наступної ночі мчав чернігівськими вулицями на пекельній упряжці, завертав на Красний міст на річці Стрижень і зупинявся у своєму маєтку на Чорній горі над Десною. Зникав тільки, зачувши півнячий спів.
У той час почали масово зникати і помирати від хвороб жителі міста. Ці випадки також було приписано злодіянням клятого упиря. Далі легенда розповідає, що переполохані страшними подіями люди кинулися до архієпископа Іоанна Максимовича із проханням зупинити ту напасть. Тож наступного разу перед каретою вампіра на Красному мосту постав натовп священиків із молитвою. Владика осінив зловісну примару хрестом, і вона провалилася вниз та потекла туманом понад берегом.
Назавтра люди відчинили домовину з небіжчиком, та не знайшли в ній і сліду тліну. Навпаки, покійний Дунін-Борковський лежав, немов живий. Тож його тіло прохромили осиковим кілком і поховали в родовому маєтку. Тієї ночі над містом лютувала небачена гроза, яка затопила нове місце поховання обозного. А особливо вразливі бачили його страхітливо темну постать у спалахах блискавиць.
Ця історія — наука для злих і меркантильних людей. Вона дає підстави для роздумів. Особливо напередодні світлого, щедрого і магічного свята Різдва. Чи не так?
ОСОБЛИВА ДУМКА
Володимир РУДЕНОК, завідувач відділу історії печер Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній»:
— Щодо народження легенд, то часто буває, що слово, яке невчасно вихопилося, призводить до несподіваних висновків. Коли я говорив про привида в Антонієвих печерах, то мав на увазі зовсім інше.
Досліджуючи один із закутків (над цим працюю вже 45 років), в одному місці помітив щось не зовсім поясниме — якусь аномалію у повітрі. Ми спостерігали за нею, навіть запрошували науковців. Потім в інтерв’ю я жартома назвав те явище привидом. Того було достатньо, щоб міцно закріпилася думка, буцімто він справді існує.
Тим часом культові пам’ятки — і язичницькі, і християнські — завжди будували не просто так. У літописах, житіях, переказах читаємо, що в давні часи культові споруди зводили на незвичному місці: де був, приміром, удар блискавки, сухо після дощу чи ще якась дивина. Іллінський монастир побудовано на Болдиних горах, де багато стародавніх захоронень, а ще, на думку істориків, було розташоване капище Перуна.
Природно, що в печерах додається якийсь емоційний настрій, там висока вологість, а вода має властивості вбирати певну інформацію. Це й спричиняє незвичні явища. Так із наукової проблеми народилася легенда.
БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю
«Запитання на кшталт: «Чи, бува, ви не відьма?» — злісна провокація»
Історик Олена ТЕРЕЩЕНКО
Найновіша спроба дослідити, переповісти і науково пояснити легенди Чернігівщини — нещодавно презентована збірочка історика Олени Терещенко «Прогулянка з привидами». Тож спілкуємося з молодою авторкою.
— Яка з чернігівських легенд вас вразила найбільше?
— Напевне, «Погане поле». Сталося це в ті часи, коли в нашій місцевості були шведи.
Від одного з них сільська красуня народила дитину. Її батько не стерпів ганьби, дуже розлютився і закопав дочку разом з немовлям у землю живцем.
Дочка почала являтися йому з потойбіччя. І знаючі люди казали: «Ти вчинив великий гріх, мусиш іти на могилу й просити у доньки прощення. Тільки тоді тобі буде спокій». Але спокою цей жорстокий чоловік так і не знайшов. А потім він і сам помер страшною смертю, підхоплений і віднесений вихором. Його знайшли зовсім чорним. А те місце, де він занапастив рідну дитину та онуча, почали вважати поганим. Це на території Ніжинського району.
— Кажуть, що в житті людини, яка торкнулася містичних граней, теж можуть початися загадкові процеси. З вами таке було?
— Ні, такого не можу сказати. Навіть у передмові пишу, що ставлюся до цього суто по-науковому. Пишу, що всі запитання читачів на кшталт: «Чи часом ви не відьма?» розцінюватиму як злісну провокацію.
Припускаю: щось таємниче у нашому світі є. Як у Шекспіра: «Є багато, друже Гораціо, такого в світі, що і не снилося нашим мудрецям». Але якщо так фанатіти, як нині дуже модно, приміром, ізотерикою, то це вже не для мене. Хоч категорично цього не відкидаю: всі захоплення добрі в міру.
Подекуди справді трапляється щось таке, чому важко знайти пояснення. Як в Антонієвих печерах, приміром: привид там чи якесь природне явище? Люди люблять таємниці, тому деяким речам приписують незвичайні властивості.
— Нині молодь масово «підсідає» ще й на містичну літературу: школи магії, некроманти, вампіри, відьми, ельфи… Як ви ставитеся до такого явища?
— Фентезі люблю. У журналі «Фантастичний оглядач» друкувалася моя повість. Пишу твір для дітей. Фентезі — це явище культури. Хай собі діти граються в магів.
— А вам з серйозними виявами чогось незвичайного доводилося зустрічатися?
— Коли була зовсім маленька і дуже захворіла, медики розвели руками і сказали, що не знають, як зарадити. Мене виписали з лікарні і з температурою сорок градусів відправили додому. Тато з мамою були у відчаї і звернулися до шептухи. Вона, можна сказати, повернула мене до життя.
Тобто є люди, які відають більше за інших, і це очевидно. Щодо легенд, то багато їх просто вигадують. Приміром, про співаючий надгробок у Єлецькому монастирі. Чи про дівчинку-небіжчицю, яка привела лікарів до своєї матері.
Зібрані мною легенди освячені історією. Вони зафіксовані документально і показують, що такий етнографічний феномен на Чернігівщині є.
