Це одне із запитань і в поезії канадійки Ліди Палій, уродженки Львова
Пам’ятаю, відчиняються двері, а згори долинає: «Лідо, то хто? А, пан Михайло?! Вибачте, що не можу до вас зійти — я ще не нафарбована. Як будете в нас увечері, тоді поп’ємо кави й поговоримо».
Збираючись до Торонто, я щоразу знав: треба привезти пані Палій два-три цікавих романи — Ліда вже всі бібліотеки перерила в пошуках ще не читаних мамою. Якби існувала премія найкращому читачеві, то я рекомендував би присудити її саме Анні Палій. Це ж яку бібліотеку вона прочитала!
Прикмети світу «на кінці молитов»
Ще мав запрошення на сторіччя пані Анни, до якого вона не дожила менше місяця. Часто згадую оте її «я ще не нафарбована» — свідчення того, що жінка постійно тримала себе «у формі», не здавалася літам.
Батько Лідин, Андрій Палій, був надзвичайно популярним у довоєнній Галичині. Директор «Маслосоюзу», відомий громадський і культурний діяч. Його молодість минула у строях січового стрільця, а згодом — старшини УГА. Андрія Палія, очевидно, знав увесь Львів. Ліда добре пам’ятає і той час, і ще давніший, коли вона була «панночкою з доброго дому», а весь світ був для неї Львовом.
Той світ згорів у полум’ї війни. Для Ліди вже не було ні Львова, ні Стрия, ні сонячної Терпилівки — села на Тернопільщині, де жили її родичі й куди Палії відправляли доньку на літо.
Повернення в минуле не було. Андрій Палій спробував відновити в Канаді «Маслосоюз» — не вийшло. Він помер, лишивши в тих, хто його знав, відчуття, що з цього світу відійшла незреалізована людина. Ще одна втрачена українська сила не на своїй землі.
Якби навіть не знати біографії Ліди Палій, а тільки прочитати її вірші, все одно відчулося б: поетеса живе в тій реальності, яка не стала їй до кінця рідною і близькою. Щоденно з ностальгією згадує інші краєвиди, інших людей. Її лірична героїня визбирує з пам’яті дорогі прикмети того світу з минулого, де все назавжди застигло на своїх місцях; десь там, «на кінці молитов», як сказано в одному з її віршів.
Вона охоплена побоюванням, що час мине й усе довколишнє зникне, перетвориться на попіл забуття. І в її душевному жесті прозирає протест проти цієї зникомості і проминальності. Це справді глибоко достовірні рядки:
У дзеркалі піймала зелене дерево, швидко накрила платком, аби не відлетіло у вирій. Тепер стане в мене листя на цілу зиму.
Років з десять тому в рецензії на збірку Ліди Палій «Сон-країна» Марко Павлишин писав, що її визначальний мотив — це туга за недосяжним, за тим, що не є і не може стати дійсністю. І причина того, за словами критика, не тільки емігрантський статус авторки поезій. На його гадку, такий стан характерний для «українців загалом та людей нашого часу зокрема».
Характерний мотив напівреальності навколишнього світу, напівприсутності в ньому людей і речей, невиразність стосунків, для яких характерна не подієва реалізованість, а пунктирна потенційність — це те, що знову й знову ненав’язливо зринає в поезії Ліди Палій. Зрештою, неможливо однозначно-вичерпно витлумачити зміст людських стосунків, який розсипається на тисячі варіантів прочитання.
Коли ми верталися в місто, ти став будинком із сірого каменю. З вікон твоїх вибігали діти, дверима виходили жінки, обвантажені картоплею і хлібом. В коридорах пахла дешева кава. Тоді я викинула ключ, який ти дав мені учора.
Ліда Палій також підкреслює синхронність подій у природі й у людському житті, які відлунюють одне в одному:
Не можу спати, бо чую, як місяць ходить босоніж по холодній підлозі. Мороз тріщить у стінах, а в моїх жилах пересипається сухий сніг, мов пісок у годиннику.
Пані Ліда Палій. Україна для неї — насамперед Львів. Фото з сайту lucorg.com
Погляд у те, що не вмирає в пам’яті
Час прощань, згадувань і спроби вертань (бодай у думках), час доріг — тих, які розгортаються перед очима туристки, й уявних духовних одіссей, чужомовні людські оркестри на вулицях Торонто, повсюдні, хоч і не завжди усвідомлені навіть для самої Ліди Палій пошуки національної самоідентифікації — усе це її поезія, що має акварельну чистоту барв («дипломна» професія Палій — художник), стилістичну нескаламученість та щемкуватий мінорний тон, огранений чистим світлом і духовною пластикою. Такою її знаємо з попередніх книжок і пізнаємо з книжки старих і нових поезій «Дні смутку», що побачила світ торік у видавництві «Ярославів Вал».
Характерно, що в поезію Палій прийшла через прозу. У неї є подорожній твір, який цілком можна прийняти за програмовий. У кожному разі, без нього важче було б зрозуміти й особливості життєвої долі Ліди Палій, і саму художню практику авторки в її «географічних» новелах. Це «Станція «Сон-дитинство», написана ще 1968 року. Саме тоді Ліда Палій уперше по довгій розлуці приїздила в Україну. Львів захопив її кожним будинком, кожною вулицею, кожною подробицею побуту. Львів для неї — уособлення України, яку вона пам’ятала на чужині й про яку мріяла.
Та в одному її есе читаємо: коли приїздить в Україну, то ловить себе на відчутті, що тут вона — не вдома. І таке саме відчуває в Канаді.
Де ж її справжній дім? Де насправді притулилася її душа? Може, вона назавжди зависла у високих небесах над Атлантичним океаном? Про це запитує себе Ліда Палій. Це може повторити не один індивід із тих, кому судилася еміграція. Як казав Поль Елюар, поезія — шлях від обрію одинака до обрію всього людства.
