Краєзнавець Віктор САМОРОДОВ
Про геніального натураліста, творця вчення про ноосферу Володимира Вернадського, 150-річчя з дня народження якого відзначили в березні, написано, здавалося б, усе. Сьогодні знаємо навіть про те, що він консультував уряд Сталіна щодо розробки основ першої атомної зброї.
Але дослідники не втрачають пильності й доводять, що є ще в його біографії білі плями. Зокрема, далеко не всім відомо, що він і письменник Володимир Короленко — троюрідні брати. Про ці родинні історії — розмова нашого кореспондента з полтавським краєзнавцем Віктором САМОРОДОВИМ.
— Вікторе Миколайовичу, як ви доведете, що Вернадський і Короленко родичі?
— За архівними документами, бабуся Вернадського по батькові Катерина Яківна Короленко і дід Короленка Панас Якович були рідними братом і сестрою. Катерина Яківна належала до відомої в Україні родини козацької шляхти, серед яких були сотники, полковники і значкові товариші. Під час війни 1812 року її чоловік Василь Іванович, дід Вернадського, обдарований військовий лікар, брав участь у походах російської армії, а дружина його супроводжувала. У родині Вернадських збереглися перекази, що саме Катерина Яківна у романі Льва Толстого «Війна і мир» зображена в образі «штаб-лікарської дружини», яка пробивалася з обозом до свого благовірного.
Науковець також зазначав: «Бабуся-Короленко з великої, сповненої інтелігентських інтересів родини». У листі до сина Георгія, надісланого з Борового (Казахстан) 7 червня 1942 року, Володимир Іванович писав: «Три мої і твої покоління предків були набагато вищими середнього рівня як особистості. Моя бабуся захищала свої права і подала прохання Миколі I. Справу її надруковано в Архіві Державної ради». Вчений згадував, що його батько Іван Васильович зовні був схожий на матір. Він писав: «Ми пішли в Короленків, а не у Вернадських». Значний вплив на Вернадського мав двоюрідний батьків брат, колишній військовий Євграф Максимович Короленко.
Володимир Іванович з донькою Ніною, яка дуже любила нашу мову, читає українську книжку. Фото надані автором
— Це в його батька, начальника митниці у Таганрозі, часто зупинявся імператор Олександр I?
— Так. Тому Євграфа Максимовича зарахували до елітного навчального військового корпусу. Він був дуже освіченою людиною, сповідував ідеї Вольтера й Руссо, цікавився всіма значними подіями свого часу, славився як великий дотепник. Короленко в «Історії мого сучасника» писав про нього: «Старий був дуже цікавий, розумний та оригінальний». Саме цей чоловік сприяв розумовому розвиткові Вернадського у дитячі роки. Він часто прогулювався ввечері з маленьким Володею, розповідав йому про Всесвіт, походження Землі.
Уже дорослим, згадуючи ці зустрічі з двоюрідним дядьком, Володимир Іванович зазначав: «Ніколи не забуду я того впливу і того значення, яке мав для мене цей старик у перші роки мого розумового життя. І мені інколи здається, що не тільки за себе, а й за нього я повинен працювати, і що не тільки моє, а й його життя залишиться даремно прожитим, якщо я нічого не зроблю». Дружні стосунки між ними збереглися до кінця днів Євграфа Короленка, який, між іншим, доживав віку десь на Полтавщині.
Такі самі доленосні стосунки між дядьком Максимом і племінником Петрусем змальовано у повісті Володимира Короленка «Сліпий музикант».
І Володимира Вернадського і Володимира Короленка найчастіше бачили з книгою.
— Де й коли Вернадський познайомився з Короленком?
— 1877 року в Петербурзі. На той час Короленко саме працював коректором у газеті та друкарні батька Володимира Вернадського, в «Слов’янській книгодрукарні». За два роки до цього Короленка відрахували з Московської Петровсько-Розумовської землеробської і лісової академії за подання колективного звернення студентів — вияв громадської непокори проти владного режиму.
— Вони одразу потоваришували?
— Ні. Про це науковець писав: «Він на мене не звертав уваги — між нами була десятирічна різниця у віці». По-справжньому вони зблизилися і породичалися на Полтавщині 1918 року, коли Вернадський при Полтавському народному природничо-історичному музеї (тепер краєзнавчий музей) заснував Товариство любителів природи, членами якого були донька письменника Софія Короленко — літератор, згодом засновник і перший директор Полтавського літературно-меморіального музею Володимира Короленка; його зять, чоловік молодшої дочки Наталії Костянтин Ляхович і сестра дружини Володимира Галактіоновича Парасковія Івановська. «Крім середовища музею і ентомологів, я обертався у середовищі Короленка», — писав про той період Володимир Іванович. Його родина тоді часто гостювала у письменника в його будиночку на Мало-Садовій, 1 (тепер вулиця Короленка).
Донька Вернадського Ніна Володимирівна Вернадська-Толль у листі від 21 липня 1974 року до хранителя кабінету-музею В. Вернадського у Москві В. Неаполітанської, надісланому з міста Мідлтаун (США), писала: «Володимир Галактіонович Короленко був троюрідним братом мого батька, і він, і його дружина, і його обидві доньки були нам близькими, як близькі друзі й рідні. Ми з батьком часто проводили вечори у Короленків, пам’ятаю їхню їдальню з великим столом і захопливі розмови. Він був мені близьким як справжній дядько. Вони усі четверо були чудовими людьми».
— Короленко гостював у Вернадського на дачі поблизу Шишаків, коли відпочивав неподалік, у Хатках.
— Більше того, родини обмінювалися візитами і під час перебування у Криму, адже їхні дачі були поруч у маєтку Батилиман, між Ялтою і Севастополем. У 1942 році на прохання доньок Короленка, Софії й Наталії, Вернадський влаштував у дитячий санаторій у Боровому, де жили евакуйовані з Москви академіки, трирічну правнучку письменника Наталю (Тусю). Софія Короленко із вдячністю писала дружині вченого: «Я Вас і Володимира Івановича відчуваю як найближчих і рідних. Ми з Наталією Володимирівною були у скрутному, важкому становищі, і в цей момент Ваша доброта і співчуття прийшли нам на допомогу».
У листі до сина Володимир Іванович повідомляв: «Тут була донька В. Г. Короленка, а маленька його правнучка — єдиний нащадок. Це найближчі мої родичі за Вернадськими». Дівчинка нагадувала йому письменника, і він писав його доньці Софії: «Тусік — гарна дитина і зримо маленька особистість». А в листі до своєї доньки Ніни зазначав: «Зустрічі з внучатою племінницею Тусею, що приносять стільки радощів, такі швидкоплинні і короткочасні».
До речі, Туся, або поетеса Наталія Ляхович, і нині живе в Полтаві, пам’ятає своє перебування у Боровому й зустрічі з Володимиром Вернадським. Разом з нею у Казахстані перебувала її бабуся, молодша дочка письменника Наталія Володимирівна. Її сестра Софія, директор літературно-меморіального музею В. Г. Короленка у Полтаві, в роки фашистської окупації жила у Свердловську, куди було евакуйовано більшу частину музею.
— У той час Вернадський виявляв турботу і про неї?
— Він звернувся із проханням допомогти до академіків — президентів АН УРСР О. О. Богомольця і АН СРСР В. Л. Комарова. Так, у листі до Богомольця від 14 червня 1942 року Володимир Іванович писав: «Як найближчий родич В. Г. Короленка по батькові, я знаю, що вона (Софія Володимирівна) зараз недостатньо харчується на картку службовця, яку вона має, але яка її не забезпечує харчуванням. Їй потрібно мати картку робітничу». І в подальшому дуже переймався долею Софії. Вони листувалися протягом 1942—1943 років. У листі до Софії 10 квітня 1942 року В. Вернадський зазначав: «Вашого батька я не тільки любив і цінував як письменника, й по моєму батькові Ви є найближчими для мене родичами». У листі від 15 квітня 1943 року Володимир Іванович ще раз підкреслює цю думку: «Я дивлюся на Вас і Вашу сестру як на найближчих людей, тому що Володимир Галактіонович не тільки був моїм кровним, а й дорогим і близьким духовно».
— Як Вернадський ставився до літературної творчості свого брата?
— Короленко був його улюбленим письменником. Першого ж вечора знайомства зі своєю майбутньою дружиною Наталією Старицькою Володимир Іванович захоплено обговорював його новий твір «Сон Макара», надрукований у березні 1885 року. Він розповідав їй про автора і про враження від цього оповідання. Пізніше у листах до дружини Володимир Іванович звертав її увагу на нові твори Володимира Галактіоновича. Так, 1889 року в листі з Мюнхена він писав їй: «Почав читати нове оповідання Короленка «Вночі» — із дитячого життя, початок чудовий, і це, здається, дуже гарна річ».
Вразив його твір В. Короленка «Побутове явище». Під його впливом Володимир Іванович як член Державної ради під час обговорення скасування смертного покарання виступив із різким негативним засудженням урядової політики з цього питання.
Він дуже трепетно ставився до книжок, старанно й цілеспрямовано збирав і формував власну бібліотеку. Поряд із працями Гете, Міцкевича і Шевченка були й Короленкові.
— У щоденнику Вернадського часто згадується якась Нюточка. Хто вона?
— Сестра Вернадського Катерина була заміжня за Сергієм Олександровичем Короленком — онуком Євграфа Короленка і племінником Володимира Галактіоновича. Сергій закінчив Академію генерального штабу, служив у міністерстві державного майна. Від цього нещасливого шлюбу залишилась донька Ганна (Нюта), яка після смерті матері з 1910 року жила у родині Вернадських. Ось що писала про це у спогадах дочка Вернадського Ніна: «Вона жила в нас як старша дочка. Мій батько її обожнював, і ми усі теж. Вона була близька мені як рідна сестра. Вона була дуже талановита арфістка, дуже самостійна і оригінальна».
Ганна Сергіївна Короленко — викладачка Петербурзького музичного інституту, була улюбленою племінницею Володимира Івановича. Її портрет разом із портретами батька і дружини завжди стояли на робочому столі вченого. Коли Нюти не стало у 1917 році, в його щоденнику з’явився напис: «Думка про Нюточку — без яскравого болю, складна, але постійно наповнює моє єство».
Олександр ДАНИЛЕЦЬ, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»