Олександра Поля. Тоді йшлося про подаровану підприємцем Дніпропетровському національному історичному музею ім. Дмитра Яворницького цінну пам’ятку ХІХ століття — акцію Товариства криворізьких залізних руд, започаткованого Олександром Полем. І ось зустрічаю підприємця в музеї з новим подарунком — облігаціями Товариства Курсько-Харківсько-Азовської залізниці і Російсько-Бельгійського металургійного товариства (нині це Єнакіївський металургійний комбінат) з автографами його засновників Федора Єнакієва і Дмитра Яловецького та акціями підприємств, заснованих бельгійцями в Костянтинівці (тепер це Донеччина) і в селі Петромар’ївка (Луганщина) тощо. В розмові з меценатом з’ясувалося, що його інтереси не обмежуються цінними паперами. А передача музеям раритетів, знайдених по всьому світу, — не разові акції, а життєва позиція.
— Дмитре Олександровичу, з чого почалася ваша меценатська діяльність?
— У 2006 році разом з напарником зробили медаль до 230-річчя Дніпропетровська і подарували її музею. Відтоді й захопилися цією справою. Директор Дніпропетровського історичного музею Надія Капустіна тоді нам порадила: «Користуйтеся оригінальними матеріалами». Саме це й робимо. Розпочали роботи з гетьманів України, вже маємо серію з 12 медалей. Потім зробили ювілейну медаль «20-річчя проголошення Незалежності України», пам’ятну медаль «Роксолана» та плакетки «Україна — центр Європи», «Євпраксія Всеволодівна — королева Німеччини».
Усі медалі гетьманів срібні. Золота тільки «Роксолана», яка тепер теж у колекціях музеїв. Медалі можемо робити накладом не більш як 100 штук, тому вони одразу стають раритетами.
Ювілейна медаль «20-річчя проголошення Незалежності України»
— Тож виходить, ви не тільки розшукуєте і даруєте музеям раритети, а й самі їх створюєте! Чому медалі й плакетки?
— Це стимулює творчий пошук. Історично карбування на державному рівні в Україні зупинилося за гетьмана Мазепи, і українська культура карбування була втрачена. Тільки за часів незалежності з’явився Монетний двір. Нумізматом я не був, та мені це подобалося, і в якийсь момент зрозумів, що можна цей простір заповнити, бо цього ніхто не робить.
У нас склався творчий колектив: я виконую творчу роботу (ідея, дизайн), Ігор Лук’янов — адміністративну, а втілює наші задуми в життя головний скульптор Монетного двору Роман Чайковський. Дуже допомагає в усіх справах моя дружина Любов Піркл.
— Тепер у вас на черзі гетьман Павло Скоропадський?
— Так. Цього року Павлові Скоропадському виповнюється 140. Вивчаю його біографію, і ця постать мене дуже зацікавила. Нині виробів з портретом гетьмана Павла Скоропадського немає, йому не присвячували свої роботи ані Монетний двір, ані інші медальєри.
— Тобто випуску медалі передує велика дослідницька робота?
— Інколи над медаллю працюю рік-півтора. Наприклад, складно було працювати над гербом Пилипа Орлика. У нього було три герби, які в різні часи з’являлися поряд з його іменем, та мені вдалося встановити його фамільний герб. А на державній пам’ятній монеті номіналом 10 гривень, присвяченій Петрові Дорошенку, я виявив помилку: там зображено герб не Петра, а його діда Михайла. У паризькому букіністичному магазині бачив гравюру з портретом Петра Дорошенка і його старовинним гербом. На жаль, гравюру купити не зміг, вона дуже дорога.
— То виходить, на монеті Петра Дорошенка один герб, а на вашій медалі — інший?
— Так. Як медальєр не можу робити помилок у своїх роботах. Монетному двору вибачать, а мені — ні. Приємно, що науковці вже посилаються на мої роботи. І якщо зі мною консультуються, то я не такий вже й аматор.
— Роксолана, Євпраксія… А як же Анна Ярославна — королева Франції?
— Постать Анни Ярославни не залишив поза увагою. Щоб зібрати матеріали про королеву Франції, їздив у Париж. Мрію створити цю медаль також у золоті. Монетний двір колись зробив шість примірників медалі, присвячених Анні Ярославні, проте моє бачення трохи інакше. На державній медалі Анну зобразили традиційною, спираючись на іконографію із французької гравюри. А мені хотілося бачити Анну живою, справжньою.
До речі, коли я працював над «Роксоланою», довелося відвідати Рогатин. Там нам допомагали чудові люди.
Натомість у Німеччині неохоче давали інформацію і мало розповідали про Євпраксію, бо німці стриманіші, мають інше бачення щодо неї й не люблять нашу землячку. Чому? Євпраксія Всеволодівна (онука Ярослава Мудрого, єдина українка — імператриця Священної Римської імперії) вийшла заміж за німецького імператора Генріха ІV і потім втекла від нього, не стала терпіти його еротичні збочення. І покинувши Німеччину, ще розповіла про це папі Урбану ІІ й на церковних соборах, які засудили поведінку Генріха. Над «Євпраксією» я працював три роки. Шукав відповідну літературу, знайшов її у США та Німеччині.
— Пане Дмитре, ви співпрацюєте не тільки з Дніпропетровським музеєм. Зокрема Львівському історичному музеєві ви подарували плакетку «Україна — центр Європи», кілька пам’ятних медалей НБУ. А Українському католицькому університету презентували унікальну карту ХVІІІ сторіччя.
— Так, співпрацюю з різними музеями. Хоч я не католик, мені подобається колектив цього університету, його підхід до справи. Я знайшов і подарував цьому закладу чудову французьку мапу 1720 року авторства Анрі Шателя. Карта ручної роботи і майже через три століття не втратила кольору. На мапі Східної Європи зображені й українські землі. Дивує, що на ній містечко під Львовом Сокаль підписане великими літерами, а Львів позначений лише цифрою з посиланнями на ремарки як Лемберг.
— Дніпропетровському музеєві ви подарували не менш цікаву мапу — з атласу відомого французького картографа П’єра Дюваля.
— На жаль, атлас «Geographiaeuniversellis» (виданий у Нюрнберзі 1681 року Йоганном Хоффманном) був розпорошений і продавався тільки у вигляді окремих мап. На цій карті, яка має назву «Taurika Chersonesus...», зображено Україну, Крим і Чорне море. Схематично є Дніпро, Самара, 13 порогів.
Мапу я знайшов у Німеччині, такого експоната нема ані в бібліотеці ім. В. Вернадського, ані у Львові — найбільших колекціях географічних мап в Україні. Вона дає змогу проаналізувати певні території часів Козаччини. А ми маємо дефіцит інформації з козацьких часах та часів Речі Посполитої. Такі свідчення дають малі й великі мапи. Зокрема, про те, що 300 років тому була Московщина, а не Росія. А наші землі вже називались Україна.
— Ви знов принесли до музею якісь мапи?
— Це мапи Бахмутського, Верхньодніпровського, Олександрівського повітів Катеринославської губернії 1913 року. Крім мап і цінних паперів, приніс і досі не відомі тимчасові посвідчення для іноземців — англійця та родини британських лікарів. У музеї планується відповідна виставка, буде зроблено каталог цінних паперів. Це виявилося цікавим напрямом. На жаль, про Катеринославщину дуже мало інформації: наш обласний архів двічі горів — під час громадянської та Другої світової війн.
— Де знаходите такі раритети?
— Буваю за кордоном, там, де продають цінні папери. Контактую з українськими видавцями і колекціонерами. Розшукую цікавинки на блошиних ринках, форумах нумізматів, на електронних аукціонах, у приватних колекціонерів. Зокрема акції товариства «Дубова балка» (заснованого в тій місцевості, де Олександр Поль відкрив поклади залізної руди, вже після його смерті) купував у німецького дилера.
— Скільки витратили коштів вже на подарунки музеям?
— Гроші музей рахує.
— Дмитре Олександровичу, чому вдома свої знахідки не тримаєте?
— Спочатку зберігав колекцію вдома, але там вона користі не приносить. Збираю свою приватну колекцію на базі музею ім. Дмитра Яворницького, де з документами та артефактами попрацюють науковці. Сенс у тому, щоб експонати «працювали». Дивує, що заможні люди цього не роблять. Що вони залишать після себе?
ПРЯМА МОВА
Валентина ЛАЗЕБНИК, завідувач відділу Дніпропетровського національного історичного музею:
— Дмитро Піркл передав музеєві 110 акцій, і вже можна говорити про колекцію цінних паперів, подарованих меценатом. А до того в наших фондах були тільки дві акції. Зокрема, Дмитро Олександрович подарував унікальні проїзні квитки для іноземців, які вони отримували за підписом губернатора для проїзду Катеринославською губернією. Цікаво, що на них вказували і колір очей, волосся, і особливі прикмети мандрівника. Особливо нас тішать і недавно подаровані цінні папери Товариства російських трубопрокатних заводів бельгійських братів Шодуар, яке побудувало три заводи на Катеринославщині, з автографами Жоржа Шодуара. Ці підприємства працюють досі.
Цінні папери були раніше невідомою сторінкою в нашій історії. У 30—50 роки минулого сторіччя цю тему трактували як закабалення іноземним капіталом відсталої Росії. В Україні цією тематикою теж майже не займаються, матеріали збираємо по крупинках. Готуємо видання про історію іноземного підприємницького капіталу та закордонних інвестицій. Поки що тільки вивчаємо, досліджуємо нові документи. Нині зрозуміло, що південна промисловість країни (і металургія зокрема) була створена на кошти іноземних інвесторів — здебільшого бельгійців і французів. Експонати, подаровані Дмитром Пірклом, документально підтверджують, що тоді акції випускали десятками тисяч, що був асоційований капітал.
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ПІРКЛ. Народився 1968 року в Дніпропетровську. За освітою металург. Працював на металургійному заводі ім. Петровського. Приватний підприємець.
ДОВІДКА «УК»
Упродовж 2007—2012 років підприємець Дмитро Піркл подарував Дніпропетровському музеєві понад 200 цінних історичних пам’яток. Серед них 2 золоті, 54 срібні, 31 нейзильберова ювілейні та пам’ятні монети України; 11 срібних пам’ятних медалей із серії «Україна — козацька земля», золота пам’ятна медаль «Роксолана», а також раритетні фотографії, листівки, облігації, карти та гравюри. Крім того, науковій бібліотеці музею меценат подарував букіністичні книжки, брошури музеєзнавчої та історичної тематики. На поповнення музейної колекції новими матеріалами затрачено загалом понад 120 тисяч гривень.
Цінні пам’ятки від підприємця збагатили також фонди Львівського історичного музею, Музею Івана Гончара в Києві, Музею історичних коштовностей України, Українського музею у Нью-Йорку, Чигиринського національного заповідника.
