Миротворці з України вирощують в Африці помідори і відточують свою майстерність у мінливих погодних умовах
Ганна ГОНЧАРЕНКО, Олександр КЛИМЕНКО (фото) для «Урядового кур’єра» Київ — Гома — Київ
У самому серці Африки ростуть привезені з України соняшники і помідори. Їх як нагадування про Батьківщину вирощують пілоти з компанії «Українські вертольоти». Побут українців на Чорному континенті максимально наближений до комфортних. У закордонному відрядженні в Демократичній Респібліці Конго вони проводять по чотири місяці. Тут працюють на підтримку миротворчої місії ООН: перевозять поранених і доставляють термінові вантажі.
Дев’ятирічну Джуі Набусакі з мамою і тіткою невдовзі доставлять у лікарню для жертв насильства.
Рятує взаємовиручка
На запорошений майданчик в аеропорту Бені один за одним приземляються два бойових вертольоти Мі-24. Українські військові з 18-го окремого вертолітного загону сідають на дозаправку на шляху до Гоми. Їх зустрічає екіпаж «Українських вертольотів». Серед військових командир-стажист Юрій Стороженко.
«18-й вертолітний загін — мій рідний. Я тут прослужив останні десять років. Заступником командира ескадрильї літав з ними до Ліберії, — поплескує по носі бойового вертольота Ю. Стороженко. — Тут зібрався цвіт нашої військової авіації — 300 військовослужбовців запасу.
На Африканському континенті не можна жити без взаємодії і взаємовиручки. Допомагаємо один одному, чим можемо. Наприклад, сьогодні перед вильотом у Бені командир українського вертолітного загону Ігор Яременко подзвонив і попросив оцінити «на око» погоду. Льотчик завжди зрозуміє льотчика. Можу сказати: погода слизька, але скоро поліпшиться».
Але, мабуть, найпоказовішим був порятунок пораненого українського миротворця.
«Саме тут ми й надавали першу допомогу бортовому перекладачеві капітану Сергієві Васьковському, — показує командир обстріляного вертольота Валентин Михайлов на ангар у бік від злітної смуги. — Було багато крові, і ми всерйоз непокоїлися за Сергієве життя».
Відчуття ліктя — запорука взаємодії та взаємовиручки.
Той день досі згадують із хвилюванням
«21 березня цього року ми вилетіли на звичайне завдання з майданчика в місті Бунія, що за 30 кілометрів звідси. Один вертоліт на висоті 450 метрів розкидав над табором повстанців, або, як їх тут називають, ребел, листівки із закликами миру. Ще три машини прикривали нас із висоти 900 метрів. Несподівано із землі відкрили вогонь. У корпус вертольота влучило сім куль. Одна з них — у ногу бортового перекладача. Це перший випадок за всю історію загону», — згадує В. Михайлов.
Вертоліт було серйозно пошкоджено: зачеплено лопасті й систему шасі. «Ми випустили дублюючі системи, але все одно приземлення у Бені було жорстким. І хоч після обстрілу перебували у повітрі хвилин п’ятнадцять, Сергій втратив багато крові. Кваліфіковану допомогу йому надали лише у лікарні в Гомі», — додає льотчик-оператор обстріляного вертольота капітан Сергій Татаренко.
Саме тоді на допомогу прийшов командир повітряного судна Геннадій Багрій з екіпажем, що був у таборі в Бені.
«Через сильний дощ усі польоти на день було скасовано. А в обід нам подзвонили з офісу ООН і розповіли про пораненого. За 15 хвилин ми були у небі», — згадує Г. Багрій.
Шлях до столиці Конго був непростим. Шквальний вітер, хмари, що закривають гори. Летіти складно і вкрай небезпечно. Проте ризик виправданий, адже Сергій Васьковський хоч іще накульгує, все могло бути набагато гірше, якби не вчасно надана допомога. Тепер він в Україні й уже вийшов із лікарняного.
Ну, що, командире, злітаємо?!
Погода «на око» — звична справа
Погода у Конго — окрема історія. Начальник відділу Повітряних операцій Місії ООН MONUSCO у м. Бені Гулям Джайламі показує на монітор комп’ютера.
«Сірі плями — це хмарність, сині — дощ, яскраво-малинові — гроза. Уже за синіх кольорів польоти часто скасовують, а за малинових про жоден виліт не може йтися», — пояснює він.
Крім технічних пристосувань, у пілотів є власні методи визначення погоди.
Командир повітряного судна Сергій Музика працює в авіації 26 років. За цей час він навчився робити прогноз погоди «на око». Колеги жартома називають його «детектором погоди».
Вертоліт з українським прапором на борту й оонівськими маркуваннями приземляється біля віддаленого оонівського табору. Сюди пілоти літають двічі на тиждень, привозять миротворцям їжу і воду. Небо абсолютно чисте, але командир, побачивши маленьку хмаринку на горизонті, каже: «Треба терміново відлітати». Екіпаж без зайвих розмов запускає вертоліт. Усього за півгодини небо затягує товстою ватою, періщить дощ і палахкотять блискавиці.
«Ми звикли довіряти своїм відчуттям, — розповідає пілот. — Буває, на локаторі бачимо льотну погоду, а за хвилину вона змінюється. Не раз доводилося обходити ліворуч чи праворуч грозові хмари, що з’являлися буквально нізвідки. Пролітати крізь них украй небезпечно. У вертоліт може влучити блискавка або ж виникне така хитавиця, що впоратися з нею буде майже неможливо».
Погана погода, високі гори і тридцятиметрові дерева роблять цю країну небезпечною для недосвідчених льотчиків. Аварії тут — звична справа. «Лише за 2,5 року моєї роботи у Конго через погані погодні умови розбилося шість літаків. Саме тому до погоди тут шанобливе ставлення: через грозу скасовують майже 90% усіх операцій», — пояснює офіцер з планування польотів ООН аеропорту Букаву Костянтин Жучков.
Служба в ООН складніша, ніж в МНС
Командир повітряного судна Костянтин Бондар звик до надзвичайних ситуацій. Тривалий час він працював у спецзагоні МНС України. У 2007—2008 роках ліквідовував наслідки паводків у Карпатах.
«Ми на вертольоті евакуювали людей із віддалених гірських поселень, доставляли потерпілим продовольство і воду. У 2007-му я возив на ліквідацію паводків президента Ющенка, а за рік — прем’єр-міністра Януковича. Літали щодня майже без відпочинку. Однак робота в місіях ООН за насиченістю набагато складніша, ніж у МНС, часто перевозимо важкопоранених і хворих».
За словами керівника авіагрупи «Українських вертольотів» у Конго Леоніда Чугайнова, ця місія ООН — одна з найскладніших. З 2010 року компанія перевезла понад 18 тисяч пасажирів і понад 1,5 тисячі тонн вантажів.
Цього самого дня вертоліт вилетів у найвищу точку регіону — село Шабунда. На борт сіла дев’ятирічна Джуі Набусакі з мамою і тіткою. «Ми доставимо її в лікарню для жертв насильства, — пояснив Л. Чугайнов. — Вона постраждала від рук одноплемінника, дорослого чоловіка. На жаль, тут це не рідкість».
Краще не «по-чорному»
«Українські вертольоти» — єдиний акредитований в Україні вертолітний перевізник ООН, що надає пілотам «білу роботу» в Африці. Але тут є чимало тих, хто працює нелегально.
«Багато моїх друзів літають в Африці «по-чорному». Не приховуватиму, що після армії в мене були схожі пропозиції», — розповідає офіцер запасу Сергій Шевченко.
У Конго літає і наймолодший у компанії командир 27-річний Олександр Гаврін. У компанію він прийшов у 2006-му, одразу після льотного коледжу. Його, ще «зеленого», тоді другого пілота відрядили працювати у Пакистан. Потім були Кенія, Гаїті та Судан.
