, «Урядовий кур’єр»
Презентації проектів, відкриття нових магазинів, виробничих ліній на будь-яких підприємствах (з виробництва бетону, цигарок чи солодкої води тощо) — їхня стихія. І байдуже, що презентують. Однією з умов діяльності наших героїв є те, що на подібні дійства організатори запрошують представників преси. І найголовніше — накривають столи з усілякими напоями та наїдками, часто вельми дорогими та екзотичними. А після урочистостей вручають подарунки, дякуючи за участь і, щонайменше, у половині випадків марно сподіваючись на висвітлення події на шпальтах газет, у радіо- чи телеефірі.
Масштаби заходу залежать від гаманців, розмаху, куражу та щедрості господарів. Золоті часи для любителів поїсти і випити на дурняк припали на незабутні 90-ті роки минулого століття. От де були гулянки! Новітні багатії намагалися показати себе з усіх найкращих боків і солодко припрошували журналістів за всяку ціну, не заощаджуючи на прес-пакетах з усілякими сувенірами й продуктово-алкогольними наборами. Таких презентацій з фуршетами й бенкетами на тиждень можна було нарахувати більше, ніж він має днів.
На початку того буремного й вельми цікавого десятиліття я лише пізнавав світ великої журналістики. І щоразу ставало ніяково не стільки від гостинності організаторів, скільки від нахабства й безпардонності колег. Ну, запросили тебе до столу — нехай. Ну, вручили пакет — не без того. Але ж набивання кишень і сумок бутербродами, екзотичними фруктами та пляшками виходило та й нині виходить за межі мого розуміння життя й професійної етики.
А чого вернути носа, казали мені старші, досвідчені у цій справі колеги — у них є гроші, хай накривають і дарують, не збідніють, мовляв. Зазвичай більшість таких «стололазів-шаровиків» мало цікавила суть події. Зі швидкості займання місць за столом та активності впродовж бенкету одразу видно, хто навіщо туди прийшов. І з презентації до презентації це були одні й ті самі обличчя.
Працюючи певний час у прес-службах однієї з політичних партій і відомої державної структури, з давніми знайомими зустрічався вже як організатор акредитації журналістів на урочистості з фінальними фуршетами-бенкетами. І жартома думав про себе: «Скільки, виявляється, видань та інформагенцій я досі не знав!» Однак добре знав мету так званих колег — добряче випити й попоїсти на дурняк.
І не приведи Господи, раптово скасувати неофіційну частину чи обділити когось святковим пакетом з нікому не потрібними дрібничками. У відповідь чуєш сакраментально-зверхню фразу: «Як приймали, так і напишемо». Після таких слів спершу хотілося зацідити в пику й послати під три чорти, але на людях лише іронічно відмахувався, мовляв, ну-ну, де й що ти коли-небудь писав?
Минуло багато років, за серйозною роботою участь у подібних заходах відпала сама по собі. Вважав, нинішні бізнесмени нарешті навчилися рахувати гроші, відсіюючи зерно від полови, що призвело до кардинальної зміни звичок журналістів. Де там! Стара гвардія стололазів досі в строю, не здається і гуртується, бо «шара» давно перетворилася на потребу і стан душі. Раніше ходили чутки, що всі вони тримають між собою міцний зв’язок і записують одне одного на «цікаві» заходи. Їй-бо, так воно і є.
Нещодавно на відкритті одного зі столичних гіпермаркетів побачив до болю знайомі обличчя. Посивілі й статечні, при костюмах, багато хто вже на пенсії, навіть із дружинами та знайомими(!) — викапані синьйори з вищого світу. Всі вони по закінченні офіціозу поспішили зайняти місця за столом, згодом вишикувавшись у чергу за подарунками. Дикий, гидкий і смішний вигляд мала картина цього благодійного обіду й швидкої передачі бейджів «Преса» знайомим заради отримання зайвого пакета. А також відповідь на прохання організаторів бодай щось написати: «Та в понеділок обов’язково…». Чи дочекаються менеджери зі зв’язків зі ЗМІ відповідної реакції запрошених — питання риторичне.
