УХВАЛА
Іменем України
30 липня 2013 року м. Ужгород
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:
судді-доповідача - Кеміня М.П.,
суддів - Дроботі В.В., Ігнатюка Б.Ю.
при секретарі: Свіді Г.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 17 червня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, -
в с т а н о в и л а :
У лютому 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, пред'явленим до ОСОБА_4
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12.07.2012 року їх викликано до міліції із застереженням примусового приводу для дачі пояснень. У відділку міліції їм надали заяву відповідача, згідно якої вбачається, що вона нібито лише випадково залишається на волі.
Зокрема, у заяві ОСОБА_4 стверджує, що її донька не є родичем покійного ОСОБА_5, який був рідним братом свекрухи, чим принизив позивачку. Також відповідач стверджує, що його покійний брат ОСОБА_5, який заповів 1/4 частки майна її дочці, не був одружений і не мав дітей, в той час як покійний ОСОБА_5 був офіційно одружений 3 рази. Від першого шлюбу ОСОБА_5 мав доньку ОСОБА_6, яка тягала її по судам з метою доказу, що її батько був незрячим, а після смерті звинувачувала його у недоумстві. Рішенням суду в задоволенні її позову відмовлено. Крім того, заявник стверджує, що племінник ОСОБА_7 доглядав покійного ОСОБА_5, однак ОСОБА_7 письмово відмовився від догляду та опіки над покійним ОСОБА_5 Весь цей час ОСОБА_5 проживав у власності її чоловіка.
Все написане відповідачем у заяві, поданій 03.07.2012 року на ім'я прокурора м.Ужгорода є завідомо неправдивими показами та наклепом. Відповідач безпідставно поширив завідомо неправдиву інформацію про неї та доньку, яка ганьбить їхню честь та гідність.
Під час її приїзду до відділку міліції та перебування в ньому, її та доньку бачили всі сусіди, що принесло їй неабиякої ганьби та сорому.
Це все принесло неабиякі душевні хвилювання, моральні страждання, а також часткову втрату здоров'я, через що вона перебувала на лікуванні.
За таких обставин просила суд постановити рішення, яким: визнати факти, що викладені відповідачем у його заяві не відповідають дійсності і є такими, що принижують їхню честь, гідність та ділову репутацію; стягнути з відповідача 7000 грн. моральної шкоди та 1000 грн. витрат на лікування; направити письмове спростування в прокуратуру м.Ужгорода.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 17 червня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.
На дане рішення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, в якій просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування скарги зазначають, що матеріалами справи підтверджено недостовірність всієї інформації, викладеної в заяві відповідача. Зокрема це підтверджується: судовим спором, який розглядався з 2003 по 2007 року і по якому винесено остаточне рішення; свідоцтвами про одруження; нотаріально посвідченою довіреністю на отримання пенсії. Вважають, що суд помилково записав у своєму рішенні, що ОСОБА_4 писав звернення до органів державної влади, оскільки це було не звернення (ст. 40 КУ), а заява в порядку ст. 97 КПК України. Не задовольнив суд і їхнє прохання про відшкодування вартості лікування. Також суд не вирішив питання про направлення спростування в прокуратуру.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що порушення свого права позивачі вбачають в поширенні стосовно них недостовірних відомостей ОСОБА_4 в заяві від 03.07.2012 року про вчинення злочину.
Постановою Ужгородського МУ УМВС України в Закарпатській області від 17.07.2012 року в порушенні кримінальної справи відмовлено на підставі п.2 ст. 6 КПК України.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що дана заява відповідача не може вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію, оскільки мало місце реалізації особою конституційного права, передбаченого ст. 40 Конституції України.
З висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову погоджується колегія суддів виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
З матеріалів справи дійсно вбачається, що викладена ОСОБА_4 в заяві від 03.07.2012 року інформація не зовсім відповідає дійсності та спростовується наданими позивачами доказами (крім твердження, що ОСОБА_5 був інвалідом по зору та не міг бачити, а також що він не повідомляв заявнику про намір укласти заповіт).
В п.15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» (далі по тексту - Постанова Пленуму) судам роз'яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
В п.16 Постанови Пленуму зазначено, що відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
Судом вірно встановлено, що в даному випадку мала місце реалізація ОСОБА_4 свого конституційного права на звернення, передбаченого ст. 40 Конституції України. При цьому колегія суддів не бере до уваги твердження апелянтів про те, що це було не звернення (ст. 40 КУ), а заява в порядку ст. 97 КПК України, оскільки, передбачене ст. 40 Конституції України право громадян на звернення до органів державної влади охоплює собою і повідомлення про злочин в порядку ст. 97 КПК УРСР.
Однак, далі в цьому ж пункті 16 Постанови Пленуму роз'яснено, що разом з тим наявність у такому зверненні завідомо неправдивих відомостей, а також у разі встановлення, що для звернення особи до вказаних органів не було жодних підстав і було викликано не наміром виконати свій громадський обов'язок або захистити свої права, свободи чи законні інтереси, тягне відповідальність, передбачену законодавством України.
Із заяви ОСОБА_4 вбачається, що одне з його тверджень, а саме, що покійний не мав дітей та дружину, не відповідає дійсності і про це відповідач повинен був знати, оскільки покійний був його братом. Тобто дане твердження підпадає під ознаки завідомо неправдивого. В той же час поширення даної інформації відповідачем не свідчить про порушення особистих немайнових прав позивачів або завдання їм шкоди, оскільки вони не являються ні дочкою, ні жінкою покійного, а тому дане твердження їх не стосується і не може бути підставою для задоволення позову. Інші твердження викладені в заяві ОСОБА_4, які не відповідають дійсності, не підпадають під ознаки завідомо недостовірних, оскільки матеріали справи не дають підстав стверджувати, що про їх недостовірність відповідачу було відомо. Зокрема колегія суддів враховує, що ОСОБА_4 не був стороною по справі яка вирішувалася в 2007 році, участі в судових засіданнях не брав, а тому про існування такої справи він міг і не знати.
Крім того, колегія суддів враховує також роз'яснення викладені в п.19 Постанови Пленуму, згідно якого вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України "Про інформацію" оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов'язок відшкодувати моральну шкоду.
Із заяви ОСОБА_4 від 03.07.2012 року вбачається, що вона переважно викладена в формі оціночних суджень. Зокрема в заяві відповідач зазначає «Вважаю, що мій брат не міг добровільно скласти заповіт ….», далі по тексту заяви зазначено «На моє переконання, мати ОСОБА_3 - ОСОБА_8 обманним шляхом, маючи корисливий мотив, примусила покійного підписати підготовлений заповіт, не повідомляючи про свої дійсні наміри». В прохальній частині заяви ОСОБА_4 просить провести перевірку по викладеним обставинам і прийняти рішення відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства та повідомити його про результати. Таким чином, більша частина заяви відповідача викладена в формі оціночних суджень, які не можуть бути підставою для задоволення позову.
Таким чином, частина заяви ОСОБА_4 містить правдиві (неспростовані) відомості (щодо хвороби очей покійного та неповідомлення його про намір укласти заповіт), частина заяви є оціночними судженнями відповідача, а завідомо неправдиве твердження про відсутність у покійного дітей та жінки не порушує немайнові права позивачів, так як їх не стосується.
З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що для задоволення позовної вимоги про захист честі, гідності та ділової репутації та спростування недостовірної інформації (шляхом направлення в прокуратуру м.Ужгорода) відсутні підстави.
А враховуючи те, що заява ОСОБА_4 не викладена в брутальній, принизливій чи непристойній формі, на нього не може бути покладений обов'язок відшкодувати моральну шкоду.
Також колегія суддів не знаходить підстав для задоволення позовної вимоги про відшкодування витрат на лікування, оскільки в діях ОСОБА_4 відсутня неправомірність. Крім того, колегія суддів констатує, що між заявою відповідача та понесеними позивачами витратами на лікування і путівки до санаторіїв відсутній причинно-наслідковий зв'язок. Зокрема в позовній заяві позивачами стверджується, що до відділку міліції їх було викликано 12.07.2012 року (саме цей виклик за твердженнями позивачів призвів до погіршення стану їх здоров'я). За таких обставин не може бути взятий до уваги листок непрацездатності №504449, підписаний лікарем невропатологом, в якому вказаний період звільнення від роботи з 03.07.2012 по 12.07.2012 року (а.с.29 зверху). Інший листок непрацездатності №504668, підписаний лікарем Вайда (а.с.29 знизу), який за твердженням апелянта є гастроентерологом, також не може бути взятий до уваги, оскільки позивакою не доведено наявність причинно-наслідкового зв'язку між заявою ОСОБА_4 та необхідністю звернення саме до гастроентеролога. Щодо витрат на санаторно-курортне лікування, колегія суддів констатує, що причиною направлення на таке лікування стали більш ранні захворювання позивачів (ЗЧМТ ОСОБА_3 та остеохондроз, коксартроз ОСОБА_2), що також свідчить поро відсутність причинно-наслідкового зв'язку (а.с.17).
З врахуванням вищевикладеного колегія суддів апеляційного суду приходить висновку, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову хоч і не в повній мірі навів правове обґрунтування такого висновку.
За змістом ч.2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Керуючись ст. 277 ЦК України, ст.ст. 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
у х в а л и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 17 червня 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, після чого протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції
Суддя-доповідач
Судді
