Останніми роками замість повномасштабних мурованих церков і соборів дедалі частіше зводять невеликі дерев’яні, виконані в традиціях минулих часів, церковці.
Триває повернення до традиційного карпатського стилю у будівництві храмів. Їхнє призначення — спілкування з Богом, а не для вихваляння багатством і розкошами, чим нерідко грішать сучасники. Милими серцю здаються ці споруди з тесаної деревини. Не претендують на велич, а втілюють скромність, упокореність духу. Мабуть, тому й збереглися в такій кількості.
Ще століття тому в краї за Карпатами налічувалося 800 дерев’яних церков. Тепер їх значно поменшало, хоча ще залишається близько ста. У відносно доброму стані — з десяток, решта потребують негайної реставрації або хоч надійної консервації. До кращих, заможніших часів.
Зруби з дерева віряни ставили в Карпатах іще з тих часів, у які не засягає перо жодного літописця. Історія появи перших таких творінь майстрів ховається за пеленою часу.
Із тих храмів, рік народження яких відомий достеменно, — Свято-Миколаївський у селі Колодне Тячівського району. Він пам’ятає ще 1470-й! Довгі роки не могла зрушитися з місця справа його порятунку. Нарешті реставрація розпочалася: допомогло американське Посольство в Україні. У 2008 році на надані ним 180 тисяч гривень замінили покрівлю, яка протікала. Утім, для завершення реставрації цього замало, тож Тячівська районна рада 2011-го запланувала 215 тисяч гривень на проектно-кошторисну документацію. Оскільки кошти, що йдуть на реставрацію пам’яток, потребують затвердження у столичному відомстві, надіслали їх туди. «Уже двічі нам приходила відмова, причому без пояснень», — бідкається голова Колодненської сільської ради Іван Кричфалушій.
Колоденці дуже хочуть зберегти церкву-музей, однак самим узятися за реставраційні роботи не дозволяє… чиновник. Якщо й у Києві не всі усвідомлюють важливість порятунку пам’яток, то що казати про глибинку. Далекі від цього люди не в змозі оцінити справжню вартість минулих надбань, старожитностей.
Важко навіть уявити, скільки залежить від самих релігійних громад! Скільки разів за бажанням священика старовинні «негарні» розписи замальовували сучасними «кращими»! Як часто віддавали старожитності на поталу «реставраторам», що відвозили їх до столиць без шансів на повернення! Бувало, що влаштовували й оборудки з цінними іконостасами. Про це можуть годинами розповідати мистецтвознавці, викладачі Закарпатського художнього інституту Михайло Сирохман і Михайло Приймич. Знають, яким був первісний вигляд давніх святинь, де він змінився через «удосконалення» чи через невігластво або відверту липкорукість конкретних осіб.
На тлі всіх бід і проблем подією надзвичайної ваги стало внесення двох закарпатських церков до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — Струківської у селищі Ясіня на Рахівщині та святого Архістратига Михаїла в селі Ужок на Великоберезнянщині. Поряд із ними ще шість українських (на Львівщині та Івано-Франківщині разом) шедеврів давніх зодчих стали об’єктами світового значення.
Храми перебуватимуть під особливою опікою, матимуть окреме фінансування. Але… Якщо в Ясінях світовому визнанню раді, то в Ужку — не дуже. Тут дзвіниці, яку обшили металом, слід повернути первісний вигляд — вкрити деревом.
Раніше місцева громада оббила церкву зсередини пластиком — щоб не задувало. Експерти ЮНЕСКО категоричні: «Зніміть пластик». «Дерево під пластиком не дихає, псується! — каже сільський голова Михайло Лешко. — А ще бояться, що це буде музей. — Ми переконуємо у зворотному, та не всі хочуть слухати».
